Нічний цирк - Ерін Моргенштерн

Лондон, січень 1874

Будинок так само сірий, як хідник перед ним і як небо вгорі, і здається мінливим, мов хмари, — він наче ось-ось зникне в повітрі, і згадки про нього не залишиться. Через безлице сіре каміння він як дві краплі води схожий на всі сусідні будівлі. Відрізняється хіба що вкритою плямами вивіскою, котра висить над дверима. І навіть директриса цього закладу вбрана в щось кольору темного вугілля.

Проте чоловік у сірому костюмі здається чужим у цьому місці.

Крій його костюма занадто сучасний. Срібне руків’я палиці занадто добре відполіроване руками в первозданно-білих рукавичках.

Він називає своє ім’я, але директриса забуває його майже миттєво, а перепитувати було б занадто неввічливо. Пізніше, коли він підписує необхідні папери, карлючку неможливо розібрати, та й узагалі документи за кілька тижнів десь загубилися.

Чоловікові вимоги до того, що він шукає, видаються незвичними. Директриса збентежена, але після кількох запитань і пояснень приводить йому трьох дітей: двох хлопчиків і дівчинку. Чоловік просить поговорити з кожним наодинці, і директриса неохоче погоджується.

Розмова з першим хлопчиком триває кілька хвилин, а потім чоловік його відпускає. Коли малий іде коридором, двійко інших дітей дивляться на нього, намагаючись зрозуміти, на що чекати, але той лише хитає головою.

Дівчинка затримується довше, проте чоловік відхиляє також і її. Дитина збентежено морщить лоба.

У кімнату на розмову із чоловіком у сірому костюмі приводять іншого хлопчика. Йому наказують сісти на стілець навпроти столу, хоча сам чоловік залишається стояти.

Цей хлопчик не совається на стільці так часто, як перший. Він сидить спокійно й терпляче, не роззирається, але сіро-зелені очі всотують кожну деталь інтер’єру й нишком розглядають чоловіка. Його темне волосся підстрижене недбало, наче перукар увесь час відволікався від роботи, а тепер хтось спробував пригладити пасма. Одяг на дитині поношений, але доглянутий, хоча штанці вже трохи закороткі й колись мали синій, коричневий чи зелений колір, але вицвіли так, що годі розібрати.

— Як довго ти тут? — запитує чоловік, кілька секунд мовчки порозглядавши хлопчиків убогий зовнішній вигляд.

— Завжди був, — каже малий.

— А скільки тобі років?

— У травні буде дев’ять.

— Здаєшся молодшим.

— Я не брешу.

— Я й не хотів сказати, що брешеш.

Чоловіку сірому костюмі ще якийсь час мовчки вивчає хлопчика. Малий у відповідь теж дивиться на нього.

— Сподіваюся, ти вмієш читати? — цікавиться загадковий чоловік.

Дитина киває.

— Я люблю читати, — каже він. — Тут недостатньо книжок. Я їх всі вже прочитав.

— Добре.

Без жодного попередження чоловік у сірому костюмі кидає в малого ціпок. Хлопчик легко ловить його однією рукою, навіть не здригнувшись, але його очі збентежено звужуються, поки він переводить погляд із ціпка на чоловіка й назад.

— Дуже добре, — каже чоловік. — Ти підеш до мене навчатися. Повір мені, книжок матимеш досхочу. Я віддам усі необхідні розпорядження, і ми з тобою рушаємо в дорогу.

— А я маю вибір?

— Ти хотів би залишитися тут?

Хлопчик на хвильку замислився.

— Ні, — відповідає він зрештою.

— Дуже добре.

— Ви не хочете знати моє ім’я? — питає малий.

— Імена геть не такі важливі, як люди схильні про них думати, — каже чоловіку сірому костюмі. — Це лише ярлик, навішаний на тебе з метою ідентифікації цією установою чи твоїми зниклими батьками. Він мене не цікавить і не має жодного значення. Якщо якоїсь миті тобі знадобиться ім’я, можеш вибрати собі сам. А зараз це не так уже й необхідно.

Хлопчика відправляють складати нехитрі пожитки в невеличку валізу. Чоловік у сірому костюмі підписує документи й відповідає на директрисині запитання так, що вона нічого не в змозі збагнути, проте жінка не заперечує проти передачі дитини.

Коли хлопчик готовий, чоловік у сірому костюмі забирає його із сірого кам’яного будинку, куди малий більше ніколи не повернеться.