Скляна, олив'яна, дерев'яна - Катерина Олександрівна Медведєва

— Янтарино! — Король схопив її за плечі. — Що це? Кров? Як ти спустилася з башти? І хто це?

— Наслідний принц Бенджамен, — сказав Бенжі. — Я писав вам, ваша величносте, а ви мені не відповіли…

— Мовчання — найкрасномовніша відповідь, — кинув король. — З'явитися без запрошення — як так? На що ти сподівався?

— Я приїхав просити руки вашої доньки.

— Думаєш захопити моє королівство? — спитав король. — Правити після моєї смерті? Тож знай: я ніколи не помру, і дочка моя ніколи не вийде заміж.

Бенжі посміхнувся.

— Смійся, доки живий. — Король повів Янтарину в замок. — Проведіть любого гостя в найкращі покої і простежте, щоб йому нічого не бракувало.

Янтарина після гарячої ванни сиділа в ліжку і згадувала події минулої ночі. Чому вона не померла? Чому король сказав, що він ніколи не помре? Чому її вважають за відьму? І чи насправді існує чарівна книжка? Чимало було запитань у принцесиній голові — і жодної відповіді.

До її кімнати увійшов король. Сів на ліжко, погладив Янтарину по волоссю.

— Ти дуже злякалась, коли впала з башти? — спитався він.

— Ні, — відповіла Янтарина.

— Послухай, — мовив король. — Те, що з тобою трапилося, — диво. Ти нікому не мусиш розповідати.

— І Чесові?

— І йому. Особливо йому.

— Гаразд.

— А скажи, золотце, що сталося з твоїм золотавим волоссям? Воно не могло самостійно змінити колір. Що ти зробила? Тобі хтось допоміг?

— Ні, — сказала Янтарина. — Я не знаю.

— Гаразд. — Король підвівся. — Забудь усе це як страшний сон. Знай одне: ти — найдорожче з того, що я маю. Без тебе я не проживу і двох днів. Ти мій безцінний скарб, а я — твій батько. Ти маєш любити мене, поважати. І вірити мені.

— Я вірю, — сказала Янтарина. — Можна мені вийти в садочок?

— Я думав, ти поспиш, — сказав король. — Гаразд, іди. І пам'ятай, про що ми домовилися.

— Добре.

Король поцілував її і пішов. Янтарина вдяглася, заплела коси і вийшла з кімнати. На замковому подвір'ї вона зустріла Чеса.

— Ти одужала? — запитав він. — Кажуть, ти дивом залишилася жива.

— Так, — мовила Янтарина і все йому розповіла.

Чес слухав не дивуючись, наче він усе це і без того знав.

— Все збігається, — сказав він. — А знаєш, що зробили з твоїм принцом? Посадили у підземелля на цеп і дали отруту: підмішали у воду і юшку. Він усе з'їв і все випив. І не помер.

— Чому? — не зрозуміла Янтарина.

— Не знаю, не виходить сьогодні ні в кого померти. І ось ще що. Король анітрохи не засмутився з того, що твоє волосся не золоте. Але ж він утратив головне джерело прибутку! Отже, це було не головне. Є щось інше, через що ти так потрібна йому. Я розгадаю цю загадку. Ти куди йдеш зараз?

— До саду.

— До саду? — Чес примружився. — Так. Король і псар поїхали у Довколишній ліс полювати. Кухар і моя мати на кухні. Садівник стереже живучого принца. А де лікар? Як би він нам не завадив.

— Нам? Чесе, що ти збираєшся робити?

Чес витяг низку ключів.

— Коли король від'їжджає полювати, він залишає мені ці ключі. Не знаю, чому він мені довіряє. Тут ключі від комор, підземелля, башти, скарбниці, винного погреба. Словом, усі ключі від усіх дверей в замку. Окрім цього маленького срібного ключика. Я не знайшов нічого, що можна ним відчинити. Отже, це і є ключ від потаємного сховку, де зберігається ця книжка.

— А де цей сховок?

— Не знаю. Я все обшукав. Він десь на видноті. Ти допоможеш мені?

— Так, — сказала Янтарина. — Я теж маю прочитати чарівну книжку.

Вони обійшли весь замок. Зазирнули до каплички, зброярні, підвалів, катівні, кухні, бальної зали і спальні, обнишпорили всі горища і відкриті баштові майданчики, коридори, галереї і сходи. Зазирнули до лікаря: він змішував зела і навіть не почув, як рипнули двері.

— Може, книжка далеко від замку? Або її взагалі знищили? — спитала Янтарина.

— Та ні, — сказав Чес. — Книжку мусять зберігати в самісінькому центрі королівського замку. Її неможливо знищити, як і будь-які чари.

— А в бібліотеці ти шукав? — спитала Янтарина.

— Та що ти? Хто ж ховатиме книжку серед інших книжок? Тим паче, що до бібліотеки після обвалу ніхто не ходить. — Він проказав це, помовчав і насупився. — Як же я сам не здогадався!

Ледве відчинивши перехняблені важкі двері, вони увійшли до величезної зали, від підлоги до стелі напханої стосами книжок. Здоровенні фоліанти, пожовклі аркуші, сувої, пергаменти, гравюри, карти далеких країн, старовинні документи з гербовими печатками, вірчі грамоти і списки запрошених на бал — усе впереміш лежало і стояло на полицях, на підлозі в ящиках, поїдених жуками і протрухлявілих від старості. Обвалені балки і перекриття, шматки тиньку і фресок зі стелі, пилюка й павутиння, запах старого паперу. І мільйони книжок.

— Де її тут шукати? — Чес розвів руками.

Крізь сіру, брудну бібліотечну шибку було видно червоне західне небо.

— Сонце сідає, — сказала Янтарина. — Скоро повернеться король.

— Ет, мав би я