На лезі клинка - Джо Аберкромбі
Ферро втомили ці балачки. Нехай прийдуть, і пожирач нехай прийде. Вона не гнитиме у клітці. Вона переріже собі горло, якщо доведеться. Ферро роздратовано відвернулась від старого, схопила лопату і почала з несамовитістю копати останню могилу. Скоро вона стала достатньо глибокою. Достатньо глибокою для наволочі, яка у ній гнитиме.
Вона обернулась. Юлвей стояв навколішках перед конаючим солдатом і поїв його водою з бурдюка, що висів у нього на грудях.
— Блядь! — крикнула вона і рушила широким кроком до солдата, стискаючи в руках лопату.
Коли вона наблизилась, старий підвівся.
— Пощади… — прохрипів солдат, простягаючи до неї руку.
— Я тобі дам пощаду!
Лезо лопати ввійшло глибоко у череп солдата. Його тіло раз смикнулось і завмерло. З переможним виразом вона глянула на старого. Він відповів їй сумним поглядом. В його очах читалось якесь почуття. Можливо, жалість.
— Чого ти хочеш, Ферро Малджин?
— Що?
— Чому ти це зробила? — Юлвей вказав на мертвого солдата. — Чого ти хочеш?
— Помститися, — кинула вона.
— Усім і кожному? Всьому народу Гуркула? Кожному чоловіку, жінці та дитині?
— Усім і кожному!
Старий обвів очима трупи.
— Тоді ти, мабуть, задоволена сьогоднішньою роботою.
Вона витиснула із себе посмішку.
— Так.
Втім, Ферро не відчувала задоволення. Вона навіть не пам’ятала, що це таке. Посмішка видавалася дивною, неприродною, кривобокою.
— То помста — це єдине, про що ти думаєш щодня і щохвилини? Твоє єдине бажання?
— Так.
— Калічити їх? Вбивати їх? Знищувати їх?
— Так!
— І ти не хочеш нічого для себе?
Вона завагалась.
— Тобто?
— Для себе. Чого хочеш ти сама?
Вона підозріло глянула на старого, але не знала, що відповісти. Юлвей сумно похитав головою.
— Мені здається, Ферро Малджин, що ти як була рабинею, так нею і залишилась, і більшою рабинею, ніж ти є зараз, тобі не стати.
Він сів на камінь, схрестивши ноги.
Якусь мить Ферро спантеличено дивилася на нього, а тоді в ній знову почав закипати гарячий, обнадійливий гнів.
— Якщо ти прийшов мені на поміч, то допоможи з похороном! — мовила вона, вказавши на три закривавлених трупи, що лежали в ряд біля могил.
— О ні, це твоя робота.
Подумки лаючись, Ферро відвернулася від старого і рушила до колишніх супутників. Вона вхопила попід руки труп Шебеда і потягла його до першої могили, залишаючи на пилюці два вузенькі рівчаки від п’ят загиблого. Діставшись до ями, Ферро його зіштовхнула вниз. Наступним був Алугай. Коли він опинився на дні своєї могили, зверху на нього потік струмінь сухої землі.
Ферро повернулася до трупа Назара. Його вбили, розсікши мечем обличчя. На думку Ферро, так він виглядав навіть краще.
— Цей, здається, непоганий хлопець, — сказав Юлвей.
— Назар? — Вона невесело зареготала. — Ґвалтівник, крадій і боягуз. — Ферро прокашлялась і харкнула в його закам’яніле обличчя. Харкотиння повільно розповзлося по його чолі.
— З них трьох цей — найгірший. — Вона глянула на могили. — Хоча вони всі були мерзотниками.
— Гарне в тебе товариство.
— Утікачам не доводиться вибирати супутників. — Вона глянула на закривавлене лице Назара. — Береш те, що пропонують.
— Якщо вони тобі так не подобались, чого ти не залишиш їх на поталу стерв’ятникам, як оцих інших? — Юлвей обвів рукою мертвих солдатів, що лежали на землі.
— Своїх треба ховати.
Вона штовхнула Назара ногою в яму. Він перевернувся, задерши руки, і лицем униз полетів у яму.
— Такий звичай.
Вона взяла лопату і почала сипати на його спину кам’янисту землю. Ферро працювала мовчки. На її обличчі виступав і скрапував на землю піт. Юлвей спостерігав, як вона засипає ями. Пустище поповнилось ще трьома насипами. Ферро пожбурила лопату геть — та відскочила від одного із трупів і дзенькнула об каміння. Невеличка хмаринка чорних мух із сердитим дзижчанням знялася з тіла, щоб за мить повернутись назад.
Ферро підняла свої лук і стріли та закинула їх за плече. Відтак взяла бурдюк з водою, ретельно зважила його в руках і теж закинула за плече. Потім почала нишпорити по тілах солдатів. Один із них, схожий на їхнього командира, мав гарний вигнутий меч. Він навіть не встиг його дістати, коли її стріла проткнула йому шию. Тепер меч вийняла Ферро і випробувала його кількома змахами у повітрі. Меч був що треба: добре збалансований, з довгим убивчо-гострим лезом, яке, як і метал руків’я, яскраво блищало на сонці. В солдата також був до пари ніж. Ферро взяла зброю і почепила собі на пояс.
Вона оглянула інші тіла, але там брати було нічого. Де могла, Ферро вирізала з трупів свої стріли. Вона знайшла і кілька монет, але тут же викинула їх. Вони лише її обтяжуть, та й що можна купити у Безплідних Землях? Бруд?
Крім нього, тут нічого не було, а він безкоштовний.
У солдатів знайшлось і трохи харчів, але тих крихт не вистачило б і на день. Це означало, що десь неподалік були інші і, можливо, їх було багато. Юлвей казав правду, але її це не обходило.
Вона розвернулась і попрямувала на південь, униз із пагорба у напрямку великої пустелі, залишаючи старого позаду.
— Ти йдеш не в той бік, — мовив він.
Вона спинилась і поглянула на нього, мружачись від яскравого сонця.
— Хіба сюди не поспішають солдати?
В очах Юлвея спалахнула іскорка.
— Навіть тут, у Безплідних Землях, є чимало способів залишатися непомітним.
Вона глянула на північ, на голу рівнину внизу. В сторону Гуркула. Там, на багато миль вперед, не було ні пагорба, ні деревця, ні хоч би кущика. Ховатись було ніде.
— Непомітним навіть для пожирача?
Старий розсміявся.
— Особливо для цих пихатих свиней. Вони і близько не такі розумні, як вважають. А як я, на твою думку, сюди дістався? Я йшов повз них, поміж них, навколо них. Я можу мандрувати, куди забажаю, і брати з собою, кого забажаю.
Вона прикрила очі від сонця рукою і, примружившись, поглянула на південь. Пустеля тягнулася без кінця і краю, далі, ніж бачило око. Тут, у дикій природі, Ферро ще могла якось вижити, але там, у тому горнилі сипких пісків і нещадної спеки?
Старий наче читав її думки.
— Є ще, звичайно, безкраї піски. Я перетинав їх раніше. Це можливо. Тільки не для тебе.
