Приручити Дикого - Анна Лященко

- Раян, припини! — Значить, знову Кай, зітхаю, і не дивлячись, збираюся випустити черговий потік полум'я в його бік. Але зупиняюся, почувши запах… Карада!

Всі мої сили зараз йдуть на те, щоб не допустити ментального зв'язку із дрібною. Все що тут відбувається – це моя вина і, отже, лише мій біль. Карада не винна, що я такий боягуз. А я… я заслужив на це все. З риком хапаю зубами чергову луску і повільно виймаю її. Даючи можливість Караді насолодитися моїми муками. Дивись Карада, дивись! Намагаюся не вити, але від моторошного болю тремтіння проходить по всьому тілу, викликаючи дзвін луски, я ж так хотів після линяння порадувати мою улюблену її золотим дзвоном!

Карада

- Раян, припини! - Кай намагається зупинити принца, але Раян у відповідь тільки не дивлячись намагається плюнути полум'ям. Але в останній момент уловлює мій запах і завмирає. В очах мого дракона стільки болю! Я ще не готова його пробачити, але й продовжувати самокатування не дозволю!

- Відчиніть клітку, мені треба зайти всередину! - вимагаю у дядька.

- Карадо, поговори з ним через ґрати, я не знаю, що можна очікувати від дракона в такому стані!

- Відкрийте клітку!! Раян мені ніколи не зашкодить! - наполягаю я, і дядько неохоче погоджується.

Клітина відкривається, і я рішуче заходжу до камери. Дракон сіпається до мене.

- Лежати! - командую я, і Дикий миттєво виконує мій наказ. Притискається мордою до підлоги й тихенько скиглить, хоча, судячи з того болю, що він собі завдав, йому у пору вити.

«Карада… пробач мені, рідна… пробач…. Не жени від себе, прошу тебе. Я винен, знаю, і заслужив на все це і навіть більше. Я не знаю, як і скільки мені доведеться вимолювати твоє прощення». - Я чую його якимись ривками, і так, ніби між нами величезна відстань.

 Я не знаю, що відповісти йому, в цей час в камеру заходить Дарія з якимись банками й рятує з незручної ситуації.

Тьотя оглядає дракона, іноді несхвально цокаючи язиком. Я також бачу, що в деяких місцях луска вирвана з м'ясом. Я тільки не розумію, чому я не відчувала болю, який принц завдав собі? Та й зараз нічого не відчуваю!

- Мені треба обробити його рани, змити кров і покрити шкіру захисною маззю. Із загоєнням ран драконяча регенерація впорається за кілька годин, а от луска відновиться не так швидко.

- А я так і залишила б! - я все ще зла на мого Дикого і видаю, не замислюючись про наслідки.

У відповідь на мою заяву, Раян скидає голову і, вискалившись, шипить на Дарію, не бажаючи підпускати її до себе.

- Ану, лежати! Хто дозволив голову підіймати? - командую як справжній приборкувач диких звірів. Ось тільки ця гра вже давно мені перестала подобатися. Але зараз треба обробити рани дракона, і це буде дуже болісно, ​​а отже треба, щоб Дикий слухав мене!

Раян одразу ж слухняно притискає морду до підлоги та скиглить, намагаючись мене лизнути.

- Чи притримаєш його? - запитує тітка, і я схвально киваю.

- Та дівчисько хіба його втримає?? Приковувати треба! – гарчить дядько Рік, переживаючи за мене та за свою дружину. І тільки Кай посміхається:

- Утримає, не хвилюйся. Він у її руках буде як шовковий.

Дядько Рік із сумнівом розглядає величезного золотого і дуже пошарпаного дракона. А я кладу руку Дикому на морду.

- Ти ж будеш слухняним? – дракон, намагаючись кивнути, відриває морду від підлоги, за що дуже відчутно отримує по носі. Тут же виправляється і щасливо муркоче, знову намагаючись мене лизнути.

- Ні! Покараний! - Дикий ховає свого роздвоєного язика і знов тихенько скиглить.

Дарія підходить до нього та обробляє рани. Принц тільки дрібно-дрібно тремтить, дзвонячи лусочками, що залишилися. Але не ворушиться і не вимовляє жодного слова в моєму мозку. Мені навіть стає страшно, невже наш ментальний зв'язок зник? Я не чую чоловіка і зовсім не відчуваю його болю!

«Дикий? Чому я тебе не чую??" - намагаюся подумки його покликати, і в той же момент мене накриває такою хвилею пекучого болю, що я непритомнюю.

Кай

Спостерігаючи за Раяном і Карадою, я на відміну від Ріка розумію, що моя чи ще чиясь допомога в утриманні принца не знадобиться.

Золотий Дракон лежить і терпить моторошний біль, утримуваний тільки маленькою ручкою, що погладжує його по морді. Принц нарешті заспокоївся, а я вирішив скористатися нагодою і приніс йому їжу.

Печінку драконяче спалив вранці, але пристойний шматок оленини ще залишився! Заодно прихоплюю пироги, як не дивно, їх Раян теж полюбляє. А з рук Каради прийме взагалі все! Голодна смерть принцу більше не загрожує, і я трохи заспокоююсь.

Вкотре благаю Богів, не обдаровувати мене Істинністю. Не хочу переживати все це: хворобливу залежність, обмеження у пересуванні, безсилля…

Напевно, тому я не поспішаю зближуватись з Лолою. Коли я востаннє зустрічався з нею, мені здалося щось… І я втік, поки не сталося непоправне. Але потім кольнуло в грудях під час розлучення і зараз, коли я думаю про неї, щемить серце. Але я не готовий до Істинності, навіть я не хочу відчувати це.

Істинність — не дар, це прокляття.

***

Раян

«Дикий? Чому я тебе не чую??" - Звучать у моїй голові слова дрібної. Але, крім слів, я відчуваю ще дещо. Здається, Карада переживає, що наш зв'язок порушено! Дрібна нервується, і я, щоб її заспокоїти, трохи відкриваю доступ до своїх думок, сподіваючись, що мій біль вона не зможе відчути, адже я й сам його майже не відчуваю з появою дрібної в моїй камері.

Ось тільки я помилився, недооцінив ступінь драконячого самовладання і людської чутливості, і Карада, щойно доторкнувшись подумки до моїх відчуттів, втрачає свідомість від болю!

Якщо наставник чи ректор захочуть мене прибити, я не опиратимуся... Але це буде потім, коли Карада прийде до тями. А зараз я тримаю її якомога ніжніше і намагаюся більше не допустити жодного ментального зв'язку між нами.