Українська література » Фентезі » Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд

Читаємо онлайн Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Не годиться, думаю, відмовляти у притулку і шматочку їжі якомусь нещасному Божому створінню тільки через те, що я зібралася помирати. Скажу чесно, у той момент мені дуже хотілося мати поруч хоч якусь живу істоту. І я пішла до дверей.

Але що ж я там побачила?

Дитинча!

Хтось поклав його під навісом на ґанку, щоб сховати від дощу. Замотане в якесь полотно, воно нявчало, як справжнісіньке кошеня. Бідолашна крихітка! Холодна й голодна. Я очам своїм не вірила. Потім нагнулася, взяла тебе на руки, а тільки-но ти мене побачив, як відразу ж перестав плакати. Я не стала баритися. Тебе треба було нагодувати і загорнути наново в сухе. Тож на ґанку я довго не затрималася. Швидко озирнулася — і все. Скрізь — ані душі. Тільки вітер шумів у деревах та — дивна річ — ген над маєтком Енджелфілдів здіймався стовп диму.

Я притисла тебе до себе, увійшла до хати і замкнула двері.

Двічі, коли я вив’язувала другу п’ятку на шкарпетці, до мене підбиралася смерть. Коли ж це трапилося втретє, до моїх дверей прийшло життя. Цей випадок навчив мене не надто зважати на збіг обставин. А опісля мені вже просто ні´коли було думати про смерть.

У мене з’явився ти, тож тепер я мала думати про тебе.

І відтоді ми зажили благополучно і щасливо.

* * *

Аврелій проковтнув слину. Його голос став хрипким та уривчастим. Слова виходили з нього, як заклинання, — слова, що він їх чув тисячу разів хлопчиком і десятками років повторював уже дорослим чоловіком.

Історія скінчилася, і ми сиділи в тиші, мовчки розглядаючи вівтар. А надворі й досі неквапливо падав дощ. Аврелій сидів біля мене спокійно і непорушно, як статуя, однак я здогадувалася, що в душі його було не так уже й спокійно.

Можна було багато слів сказати, але я не сказала нічого. Просто чекала, коли він повернеться з минулого у сьогодення. І він нарешті заговорив до мене знов.

— Річ у тім, що це не моя історія, еге ж? Ну, я начебто в ній є, це очевидно, але все одно: це не моя історія. Це історія місіс Лав. Про її судженого; про її сестру Кітті; про те, як вона в’язала, які торти пекла. Усе це — її історія. І саме тоді, коли вона думала, що ця історія підійшла до завершення, несподівано з’явився я — і почалася нова історія. Але після моєї появи ця історія все одно не стала моєю! Тому що до того як місіс Лав відчинила двері… до того як вона почула серед ночі звук… до того… — Аврелій запнувся, вхопив ротом повітря і жестом наче відрізав своє речення геть, а потім розпочав нове: — Для того щоб хтось отак знайшов дитинча у дощову ніч, треба, щоб раніше хтось… хтось інший… — Ще один запальний жест рукою, що наче змітав сказане геть, потім — збентежений погляд, що ковзнув по стелі церкви, немовби шукаючи там потрібного слова, зачепившись за яке, можна було б витягти з себе цілу фразу. — Місіс Лав знайшла мене, але до того, як це трапилося, хтось інший, якась інша людина, якась мати мусила мене народити…

Ось воно, те слово. Мати.

На його обличчі застиг вираз відчаю. Руки, так і не встигнувши зробити чергового емоційного жесту, застигли в якомусь молитовному положенні.

Кажуть, бувають моменти, коли обличчя людини і її тіло здатні виразити пристрасні бажання серця настільки точно, що їх можна читати, наче книжку.

І я прочитала в Аврелієвому жесті: Не покидайте мене!

Я доторкнулася до нього рукою, і статуя ожила.

— Немає сенсу сидіти й чекати, доки скінчиться дощ, — прошепотіла я. — Він репіжитиме цілісінький день. Мої фото можуть почекати. Ходімте снідати!

— Авжеж, — хрипко відповів Аврелій. — Ходімте.

Спадщина

— Якщо навпростець, то це півтори милі, — сказав він, вказавши рукою на ліс. — А якщо дорогою, то довше.

Ми пройшли крізь оленячий заповідник і вже дійшли були до краю лісу, як раптом почули голос.

Це був голос жінки, що полинув уздовж гравійної дороги до її дітей і через парк долетів аж до нас.

— Я ж казала тобі, Томе. Зараз надто волого. Коли йде такий дощ, вони не працюють.

Діти розчаровано зупинилися, побачивши нерухомі підйомні крани. Тепер, коли на білявих голівках малих були капюшони-зюйдвестки, я не могла розрізнити, хто з них дівчинка, а хто хлопчик. Жінка порівнялася з ними, і родина у жовтих макінтошах зійшлася на коротку нараду.

Аврелій був зворушений цією ідилічною картиною щасливої сім’ї.

— Я їх уже бачила, — сказала я. — Ви не знаєте, хто вони?

— Вони живуть на Стрит. Ну, в тому будинку, що з гойдалкою. Карен у парку доглядає оленів.

— А тут хіба й досі полюють?

— Ні. Уже не полюють. Вона просто доглядає оленів. Така гарна і приємна родина!

Аврелій подивився на них із легкою заздрістю, а потім струснув головою, щоб переключити свою увагу на інше.

— Місіс Лав була дуже добра до мене, — сказав він. — І я любив її. А решта не має значення… — Аврелій знову зробив рукою жест, наче від чогось відмахувався, і повернувся до лісу. — Що ж, ходімте до мене додому.

Родина в макінтошах, радше за все, ухвалила якесь рішення, бо мати з дітлахами вирушили до паркової брами.

Ми з Аврелієм мовчки пішли через ліс, відчуваючи невидиму нитку приязні, яка вже встигла виникнути між нами.

Ліс здавався прозорим: листя, яке о будь-якій іншій порі, окрім зими, застує сонячне світло, вже злетіло з дерев, і вони, чорні від дощу, простягли до неба свої вузлуваті руки. Розсуваючи поперед себе віти, що спускалися аж до землі, Аврелій струшував з них краплини дощу, і вони мочили нашу одіж — ніби тих краплин, що падали на нас із неба, було недостатньо! Натрапивши на впале дерево, ми схилилися над ним, вдивляючись у калюжу в його дуплі: від води кора зіпріла й розм’якла.

— Ось ми і вдома, — раптом оголосив Аврелій.

Перед нами постав одноповерховий кам’яний будиночок. Збудований, щоб довго стояти, а не красуватися, він усе одно тішив око своїми нехитрими формами, у яких відчувалася надійність. Скільки ж йому було років? Сто? Двісті? На перший погляд сказати було важко. Це був будинок не з тих, на котрих якась там сотня років залишає помітні сліди. Ззаду була велика нова прибудова, не менша, мабуть, за сам будинок; її повністю займала кухня.

— Оце і є моє пристановище, — сказав Аврелій, запрошуючи мене всередину.

Масивна плита з

Відгуки про книгу Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: