Гонихмарник - Дарунок Корній

Аліна встає з лавки. Він знає її маму. Так, і це також уже не дивує.

Дівчина згори вниз дивиться на Юрка. Він бере торбинку з тим насінням, що в ній залишилося, і кладе до кишені:

— Ще одне, — Юрко стає поряд із нею і зазирає пильно в душу. — Вважай, Аліно. Разом із водою не вихлюпни дитину. Не нашкодь!

Від того смарагдово-волошкового погляду в Аліни аж сльозяться очі, у вухах знову передзвін.

— Бувай, — він тисне їй руку і спускається вниз, прямуючи у бік виходу зі стадіону.

Аліна стоїть, зачудовано слідкуючи за ним, слухаючи, як той передзвін у вухах починає потроху віддалятися. На біговій доріжці Юрко зупиняється. Озирається:

— Щодо допомоги, друже! Я обіцяю подумати, — і вже собі під ніс шепоче: — Класна в Діда онука. Цього разу — то таки вона. Та, яку він не один вік жде. Має силу і про неї вже здогадується. Але хіба не можна без вивертів, Діду? Га?

2. Сліпе Кохання, Божевілля і Час

Радосте моя синьоока,

Моя радосте мила,

Як зоря, що високо

Наді мною спинилась.

Юрій Липа

Зателефонувала пані Агнеса. Лікар врешті дозволив Аліні провідати Марту.

У квартирі пахне ліками, вражає просто сліпуча чистота, мов у лікарні, і тихо та чомусь холодно, наче у домовині. Бр-р-р-р. Аліна аж наїжачилася від відчуття того, що в приміщенні тхне мороком. Марті не ліпше, вона це відчуває. Минуло три тижні, а медицина безсила, і стан хворої стабільно важкий. Дурні лікарські приписи. Мало б ставати краще від слова «стабільно», та чомусь робиться зле при слові «важкий». Агнеса Петрівна мов із хреста знята, лячно на неї дивитися. Марта напівсидить у своєму ліжку. Обличчя бліде, аж синє. Чорне волосся робить лице ще моторошнішим. Карі очі стали більшими і геть порожніми. Аліна сідає в крісло, біля ліжка. Під вікном стоїть сумний та посірілий від туги Мартин німець, тобто піаніно. Штори на вікнах чомусь щільно закриті, у кімнаті горить світло. Годинник на стіні лінькувато і ледве чутно відлічує нудні хвилино-секунди: «Не-так, не-так, не-так».

І справді — все не так…

— Привіт, Мартушко, — витискає зі себе Аліна, зібравши всю мужність у голосі. — Як ся маєш, подруго?

За спиною стоїть пані Агнеса, схожа на привида, виглядає не ліпше від доньки.

— Угу! Привіт, — ледве вичавлює із себе Марта, навіть не повертаючи голови в бік Аліни.

— Незле виглядаєш, — господи, як ті слова фальшиво звучать, але що тут ще можна сказати.

Петро переконував, що Марті краще, він брехав, щоб не засмучувати її, і мама брехала, і пані Агнеса. Бо якби вона знала, що так все зле, вже б давно тут була, незважаючи на всі приписи ескулапів.

У голосі подруги стільки туги. Отже, Аліна все вирішила вірно. А Юрко ще пробував її відмовити.

Задеренчав хатній телефон. Агнеса Петрівна вийшла в коридор, попередньо старанно прикривши двері кімнати. Аліна розуміла, що то міг телефонувати і лікар, а для чого дочці зайвий раз слухати медично-невтішні теревені. Лікарі навіть не наполягали на госпіталізації Марти. Домашня атмосфера мала б швидше поставити ту на ноги, аніж лікарня. До того ж лікарня не зовсім звичайна.

— Алінко, я рада, що ти прийшла. Я вчора сказала пану професору, якщо мені не дозволять бачитися з тобою, жодних ліків приймати не стану. Поставила ультиматум. Зате у нас цілодобово теперечки чергує медсестра. Накоїла я лиха. Я багато останнім часом сплю. Через ліки, гадаю. «Сон — то справжній цілитель», — стверджує пан професор. Може, і так. Сни, Алінко, то тепер мої друзі. Там я знову повноцінна, можу бачити. Здебільшого мені сниться дитинство, школа. Наша школа і наше дитинство. О, як то мило так спати і не прокидатися. А позавчора мені приснилася ти. Ти стояла на високій горі, одна серед бурі. Лив жахливий дощ, шумував буревій. А ти стояла й усміхалася, тому що не боялась ані грому, ані блискавок. Не боялася дощу, хоча була сама самісінька. Не можна жити тільки в снах, Лінушко. Ех, якби ти мені дозволила тоді впасти, можливо, мені стало б легше, мені… А тобі, мамі, Петрові? Ти б себе ціле життя винуватила у моїй смерті. Пробач мені, будь ласка, за це, якщо зможеш.

Аліна бере Марту за руку, і вони сидять так мовчки. Кожна думає про своє. У кімнату заклопотано зазирає Агнеса Петрівна:

— Алінко, Мартусю, мені слід ненадовго вийти, на годинки дві. Там на кухні Юлія Орестівна, медсестра, про всяк випадок нагадую. Ви тут погомоніть. Доню, ти не втомилась?

— Від лежання, мамо, чи від спання? Ні! — Марта відповідає безбарвним голосом.

Агнеса Петрівна сумно виходить, прикривши за собою двері, згодом замикаються і вхідні.

— Марто, пригадуєш, як колись твоя бабуся Роза розповідала нам різні казки-бувальщини? — Аліна досі тримає Марту за руку. — Ти знаєш, а я віднедавна збираю їх, деякі вигадую сама. Уже й не пригадаю зараз, яку вигадала, яку почула. Хочеш послухати одну?

Марта ствердно киває головою.

— Якось затіяли гру в піжмурки-хованки людські почуття. Настала черга Божевіллю жмуритись. «Один, два…» — почало Божевілля свою лічилочку і рахувало довго-довго. Почуття заховалися — хто де. Розпочалася гра. Першим Божевілля знайшло Лінь, бо через власну ледачкуватість та заховалася зовсім поруч, за каменем. Потім Божевілля почуло, як розмовляє Віра на небі з Богом, тож знайшло і її. Вулкан тремтів від емоцій — зрозуміло, там заховалися Пристрасть та Бажання. Тріумф віднайшовся на Евересті, найвищій вершині світу, недалечко, в затінку, причаїлася

і Заздрість. Егоїзм зі свого вулика прогнали розлючені бджоли — шукати його не мусило Божевілля, сам знайшовся. У плесі озера віднайшлася Краса, що милувалась собою. У свіжій і соковитій траві лежав та мріяв Талант. На дні занедбаної криниці дрімала Журба. За веселкою заховалась Брехня. Лишень Кохання мов крізь землю провалилося. Ні в океані, ні на небі, ні в лісі, ні в пустелі його не було. Раптом на галявині Божевілля помітило розкішний кущ диких руж, які пломеніли з любов'ю. Здогадалося Божевілля — хто там. І вирішило налякати Кохання. Тож воно тишком-нишком розсунуло гілки куща і раптом почувся жахливий зойк. Тисячі гострих шипів вп'ялися в очі Коханню. Прикро, але Кохання осліпло, стало безпомічним. Божевілля вважало себе винним у цій пригоді. З того часу Божевілля стало вірним поводирем Кохання. Ходять і донині вони разом — Кохання та Божевілля.