Каравал - Стефані Гарбер

Ні! Скарлет чула слова Легенди, але не вірила в них. Просто не хотіла у це вірити. Дивилась на Джуліана, чекаючи на якийсь сигнал. Сподіваючись, що це ще одна частина великого обману.

А тим часом магістр Каравалу дивився на Джуліана так, ніби той просто був однією з забавок. Скарлет жахнулась, коли Джуліан посміхнувся у відповідь. Рівні кінчики зубів заблищали у світлі ліхтаря. Той самий оскал, як на пляжі Дель Охос; самовдоволена посмішка переможця жорстокого обману.

— Спершу я гадав, що ви оберете Данте, — вів Легенда. — Думав, він більше вам пасує, а тепер я дуже втішений, що помилився.

— Данте та його сестра також бути частиною гри? — випалила Скарлет.

— Скажіть?! Яка блискуча брехня, — мовив Легенда. — Тільки не засмучуйтеся. Я двічі посилав людей попередити вас. Вам двічі казали нічому не вірити.

— Але, — відкривши рота, Скарлет повернулась до Джуліана. — Твоя сестра, Роза? Це теж обман?

На мить здалось, що Джуліан здригнувся від імені Роза, проте подальші його слова були позбавлені емоцій.

— Була дівчина на ім’я Роза. Вона померла так, як я тобі розповів, але вона мені не сестра. Це лише безталанна дівчина, котра надто вже перейнялася грою.

У Скарлет тремтіли руки. Вона відмовлялася в це вірити. Не могло усе виявитися неправдою, лише грою для Джуліана. Знала, що були і миті правди. Не зводила з нього очей, сподіваючись на якийсь проблиск, прояв емоції чи погляд, який підкаже їй, що ця сцена з Легендою була насправді грою.

— Тоді я непогано впорався з роллю, — посміхнувся Джуліан такою посмішкою, що розбиває серця.

Але серце Скарлет вже давно було розбите. Роками батько роздирав його на шматки. Знову і знову вона йому це дозволяла. Дозволяла йому робити з неї безсилу нікчему. Та насправді Скарлет не була такою. Їй осточортіло дозволяти своїм страхам перетворювати її на слабку, з’їдати її зсередини, всю до решти.

— А я й досі впевнена, що ви зробили мені послугу, — мовила вона, повернувшись до Легенди. — Ви ж самі казали, що мій колишній наречений більше скидається на декорацію, ніж на людину. Мені набагато краще без нього. А тепер поверніть мені сестру і відпустіть нас додому.

— Додому? Ви й досі вважаєте, що маєте куди їхати? Але ж ви зруйнували своє майбутнє! Чи...— Легенда знову поглянув на Джуліана, — ви це кажете, бо й досі гадаєте, що небайдужі йому?

Скарлет хотіла заперечити. Джуліан, якого вона знала, зазнав тортур заради неї. Хіба ж можна таке зіграти? Вона відмовлялась у це вірити, навіть якщо Джуліан дивився на неї, як на найбільшу дурепу на білому світі. І, ймовірно, він мав рацію.

Скарлет зрозуміла, що відтоді, як вони разом опинилися на острові, його очі палахкотіли. Хоч сердився він, а чи сміявся, Скарлет однаково читала в його погляді, що вона зачіпає якісь потаємні струни його душі.

А тепер там нічого не було. Навіть жалю. Якусь страшну мить Скарлет поставила під сумнів усе, у що вірила. А потім пригадала: «Це на випадок непередбачених обставин».

Кишеньковий годинник. Рука Скарлет потягнулась до холодного шматочка ювелірного виробу на шиї. Стиснувши його, серце забилось швидше, і пригадались слова Джуліана на каруселі.

— Що у вас там? — запитав Легенда.

— Нічого, — відказала Скарлет. Але слова її прозвучали занадто швидко, а руки Легенди виявились надто вправними. Вони швидко розгорнули оксамитову тканину яскраво-синього каптура, і крижані пальці висмикнули годинник.

— Щось не пам’ятаю, щоб ви це носили, — Легенда підвів голову до Джуліана. — Свіженький подарунок?

Джуліан мовчав. Легенда з ляскотом відкрив саморобну прикрасу.

Тік-так. Тік-так.

Секундна стрілка доходила до дванадцяти, з медальйону почувся голос. Він був не голоснішим за шепіт, проте Скарлет чітко впізнала тембр Джуліанового голосу:

«Пробач, ягідко. Я б хотів тобі сказати, за що саме вибачаюсь, проте слова...— він стих на кілька напружених ударів стрілки. Потім, ніби йому боліло, Джуліан видавив. — Це було для мене не лише грою. Сподіваюсь, ти пробачиш мені».

Куточки очей Легенди засіпались. Він різко закрив годинник і звернувся до Джуліана:

— Щось не пригадую, що б це було частиною хоч одного плану. Може, поясниш?

— Гадаю, цей годинник сам за себе пояснює, — відповів Джуліан. І подивився на Скарлет саме тим поглядом, котрого вона увесь цей час шукала. Карі очі, а в них читалася та правда, якої він не зміг їй відкрити. Якесь замовляння чи чари не дозволяли йому і слова правди вимовити. Але він і досі був її Джуліаном. Скарлет відчувала, як шматочки її розбитого серця знову складались докупи. І це б могла бути прекрасна мить, якби Легенда не обрав саме її, аби дістати ніж і встромити його у груди Джуліана.

— Ні! — скрикнула Скарлет.

Джуліан захитався, й увесь світ захитався з ним. Нефритові вогники печери завмерли, перетворившись на коричневі. Скарлет підбігла до нього. Кров лилась з його красивих губ.

— Джуліане! — він упав. Скарлет упала на коліна поруч.

Легенда не потрапив у серце, та, здається, пошкодив легеню. Він стікав кров’ю. Ох і багато ж було крові! Саме тому, він дивився на неї так холодно, навіть не намагаючись розкрити правду. Він знав, що за цей обман Легенда його покарає.

— Джуліане, будь ласка... — Скарлет поклала руки на рану, просочуючи долоні червоним удруге за день.

— Усе гаразд, — кашляв Джуліан. Кров ще дужче заплямувала його вуста. — Я заслужив на це.

— Не кажи так! — Скарлет зняла каптур з плечей і щосили притиснула його до грудей, намагаючись зупинити кровотечу. — Я не вірю в це. Я не вірю, що саме так усе має скінчитись.

— Тоді не дозволь цьому статися. Я вже казав, що не вартий твоїх сліз, — Джуліан потягнувся аби витерти її сльозу, та безсило опустив її.

— Ні! Не здавайся! — благала Скарлет. — Будь ласка, не полишай мене.

Скільки ж було всього, що їй хотілось розповісти! Вона боялася, що як промовить прощальні слова, він припинить боротьбу за життя. — Ти не можеш мене покинути. Ти казав, що допоможеш мені здобути перемогу!

— Я збрехав, — Джуліан заплющив очі. — Я...

— Джуліане!