Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

- Непростий це готель. Багато містичного пов'язане з ним... — Тимур неохоче говорив, крізь зуби. – Я займаюся розслідуванням останнього випадку... І мені цікаво, навіщо ТИ їдеш туди? – він уважно дивився на мене, пропалюючи наскрізь своїми зеленими очима та раптово перейшовши на «ти».

- Спадщина, – зітхнула я. – Впала мені на голову тільки вчора. Сама не бачила цей готель жодного разу. І навіть не знала про його існування. А що там такого страшного? – стурбувалася я.

- Та НУ? – не повірив мені Тимур. – Отже, ти кажеш, що нічого не знаєш?

- Нічого, – кивнула знову. – Що там відбувається? Що це за місце? – я хотіла дізнатися бодай щось, але чоловік був не дуже говірким.

- Побачиш, – лише відповів Тимур. – Це дуже секретно, щоб розповідати. Та й не знаю я, чи можу тобі розповідати про це.

- Ти мене лякаєш... – я відсунулася.

- Анітрохи, – серйозно казав він. – Хто ти така, Еммо? Що ти шукаєш тут? – він нахилився до мене так близько, що в мене вмить пересохло в горлі, а серце стукало десь у скронях.

- Ніхто. Звичайна дівчина... – я з силою відштовхнула його і нарешті змогла вільно видихнути.

- Якщо ти – звичайна дівчина, Емма, то ти ніколи не виберешся з цього місця... – спокійно промовив він. – Ніколи...

- Чому?

- Воно для обраних, – сухо відповів Тимур. – Хто ти, Еммо? – знову спитав він.

- Не знаю... – промовила я. І це було цілком чесно. – Тепер не знаю, – додала я і розповіла своєму супутникові історію появи у мене заповіту, що змусив вирушити через пів світу до загадкового примарного готелю.

- Справи... – видихнув він, коли я закінчила розповідь, – так ти, виходить, спадкоємиця самої Євангеліни...

- Хто вона? Ким була моя бабуся? Ти знаєш її? – накинулася на нього з розпитуваннями. Я відчувала, що цей чоловік щось знає, але не хоче розповідати.

- Довго розповідати, втім, якщо коротко – вона була Хазяйкою Примарного Готелю, найзагадковішого та найтаємничішого місця в нашому світі, – лише відповів Тимур.

- Вона була… магинею? – Задала я пряме питання, якого боялася найбільше.

- В якійсь мірі. Магів та магинь у нашому світі майже не залишилося. А ті, що живі, не дуже люблять контактувати з людьми. Тобі ж відомі наші закони... Ні, вона не була магинею у прямому сенсі цього поняття. Вона, швидше за все, просто... Страж чи щось таке…

- Що? – Здивувалася я.

- Я сам багато чого не знаю, хоч і займаюся цією справою вже близько року. Може, з твоєю допомогою мені вдасться дізнатись трохи більше? – спитав він з надією.

- Я... Я постараюся... допомогти... Якщо зможу, то, звичайно... – я зовсім заплуталася, й не знала що відповісти йому зараз.

- Я тебе не кваплю. До речі, у нас ще години дві є, можеш поспати, якщо хочеш.

Я кивнула і перевела погляд у вікно. У голові крутилося безліч думок. Що ж чекає на мене в цьому готелі? Які клопоти та проблеми він принесе мені?