Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

— Своїх можливостей. Те, чим ти займаєшся зараз, — то як стрільба по горобцях із зенітної установки. Насправді тобі не потрібні ніякі закляття й амулети. То все для невдах. Тобі ж достатньо самої лише сили думки.

— Достатньо для чого?

Край важко зітхнув.

— Слухай, яка ж ти важка на підйом... Пояснюю — твої можливості в десятки разів сильніші, ніж тобі здається. Ти здатна на різне — починаючи від дешевих фокусів з матерією типу пересування й руйнації предметів і аж до впливу на живих істот. Ти зможеш зцілювати, а зможеш убивати, лише забажавши цього. Зможеш влізти в голову до будь-кого, зможеш контролювати чию завгодно свідомість...

— Так, як це робиш ти зі своєю паствою?

— Ну, майже. Порожнеча існує для того, щоб її заповнювали, Томо. Це мій девіз. Я заповнюю її тим, що ближче людській природі. Але всю цю нудну філософію я можу викласти тобі пізніше, якщо забажаєш. Зараз тобі треба знати те, що ти володієш практично необмеженими можливостями — які залишається тільки відкрити. Я допоможу, якщо, звісно, ти погодишся на мої умови. Ти віддаси мені те, що я хочу, а я відкрию тобі справжню тебе. То як?

— Дивно, — задумливо мовила Тамара. — Якщо ти такий всесильний хлопець — тоді для чого всі ці красиві умовляння? Чому просто не зробиш з мене слухняну зомбі, таку саму, як інші? Хіба не простіше?

— Ляльки потребують постійного контролю, — розвів руками Край. — Вони поступово взагалі втрачають можливість думати самотужки. Мені б не хотілося, щоби ти ставала такою. Твій рід досі накопичував силу. Вважай, що свого часу я зробив внесок, як у банку, і ось на цей момент набігли солідні відсотки, які я хочу зняти. Ти дуже сильна, Томо. Сильніше за тебе тільки твій син, та й то йому ще тільки належить розкритися. Перетворити тебе на безвільного манекена — значить, дарма розтринькати дар, який ти маєш. Набагато вигідніший для нас обох варіант — якщо ти приєднаєшся до мене добровільно. Дивись на це як на пропозицію створити сім’ю. Тільки не тіш себе марними ілюзіями. Я все одно заберу те, що моє, а твій вибір — отримати силу чи стати нічим. Дуже просто.

Справді просто... Занапаститися завжди було простіше, ніж очиститись. Якщо в рай веде вузенька стежка, то дорога до пекла — багаторядна магістраль.

— Припустімо, я погоджуся. — Тамара вирішила продовжувати затягувати неминуче — так довго, скільки зможе. — Ти отримаєш... його. І що далі?

— У світі ще багато порожнечі, — посміхнувся Край. — Ми будемо заповнювати її разом. А потім твій син зробить те, на що не здатен жоден політик. Він змінить усе.

Змінить усе. Ось так, коротко і вичерпно. У який бік відбудуться ці зміни, можна було не питати. Та й узагалі, вона дізналася більш ніж достатньо. Чи є сенс чекати хоч якоїсь допомоги ззовні? Чи прибуде вона?

— Це навряд чи, — похитав головою Край у відповідь на її міркування. — Ніхто не приїде, мої люди дбають про це просто зараз. Якщо не віриш — подивись сама. Випробуй свій дар і переконайся, що я не брешу. Ні в чому.

Тома спробувала. Вона уявила Вересня, намагаючись відшукати його десь у просторі, і раптом перед очима дійсно виникла картинка — неначе ожив екран увімкненого телевізора. Відчуття було як у дитини, що ковзає по крутій і слизькій зимовій гірці, тільки вона ковзнула всередину свідомості Вересня і кілька секунд бачила все його очима. Бачила іскри, вкрите тріщинами лобове скло, шосе, яке оберталося подібно до каруселі, й чула громоподібний брязкіт металу. Вона інстинктивно смикнулася назад, подалі від цього, і знову опинилася у самій собі. Вона знову була Тамарою, але таки прихопила із собою частинку Романових відчуттів. То було передчуття близької загибелі.

Отже, все намарно. Навіть якщо Вересень уціліє в тій катастрофі, чи що там із ним відбувається, він все одно нічим не зарадить. Хіба що знайде свою смерть не там, а тут. Край не буде з ним церемонитись.

Тома підвела очі на цього самовпевненого демона-мачо. Той стояв у центрі підвалу, склавши руки за спиною, і кивав — майже співчутливо, даючи зрозуміти, що виходу дійсно немає.

— Змирися, Томо. Ніхто тобі не допоможе. Ніхто не зробить вибір за тебе саму. Вирішуй.

Тамара зітхнула. Дійсно, покладатися лишалося тільки на себе.

— Добре. — Вона на мить прикрила очі й спробувала зосередитись. — Тільки скажи мені ще одну річ.

— Я весь увага.

— Ти не боїшся, що за допомогою свого дару я зможу тебе вбити?

Край спершу вирячився на неї, тоді зареготав — спочатку здивовано, а потім справді від душі.

— Ні, ти — це щось! Я тебе обожнюю, Томо, справді. Як ти собі це уявляєш? Ні, ти не зможеш мене вбити. Хіба я схожий на ідіота? Я відчую твої наміри ще на стадії задуму. Та й навіть якби тобі вдалося якимось чином здійснити замах на мене, — останні слова буквально вичавив, струшуючись від сміху, — знищити тіло не значить вбити мене. О ні. — Він знову посерйознішав. — Знаєш, мені прикро, що такі думки все ще приходять тобі в голову — я сподівався, що ми вже практично досягли взаєморозуміння. Я не хочу будувати наші стосунки на страсі. Довіра, ось...

Край не закінчив, бо руки Наріне, котра всю останню хвилину стояла позаду, лягли на його потилицю й підборіддя, і в наступну мить із зовсім нежіночою силою рвучко вивернули його голову на сто вісімдесят градусів з характерним хрускотом. Він зойкнув і важко завалився на брудну долівку, зберігши на лиці закляклий вираз граничного здивування.

— Дякую, це все, що я хотіла знати, —