Заміж? Не піду! - Енжі Собран

Коридор закінчився яскравим сяйвом в кінці тунелю, потягнувшись до якого, зробила черговий крок, перетинаючи чітко видиму межу, де стикуються світло і тінь, і завмерла від несподіванки.

Переді мною привітно розкинулася затишна поляна соковитої зелені з яскравими квітучими острівцями. Над головою сяяло спекотне сонце. Повітря запаморочливо пахнуло озоном, скошеною травою і легкою сумішшю приголомшливо ніжних квіткових ароматів. Біля моїх ніг причаївся величезний камінь з хитромудрим візерунком, від якого в різні боки розбігалися химерно вигнуті стежки.

- Ліворуч підеш - коня втратиш ..., - ледь чутно пробурмотіла я. Дуже сильна була асоціація з билинним камінням зі старих сказань.

Тільки стежок тікало не три, а як мінімум пара десятків і всі різні - вузькі, широкі, повністю витоптані, зарослі густою травою, звивисті та прямі. І я дуже сумніваюся, що для кожної з них є своя приказка. Хоча ...

На хвилину задумалась, намагаючись вирішити, як же все-таки вибрати потрібну, поки не згадала притчу про мудреців, які заблукали в лісі, і не звернула на ту стежку, до якої у мене найбільше лежала душа – маленьку, ледь помітну в незім'ятій траві.

І варто було мені ступити на неї, як все стрімко змінилося. Небо затягло темними, готовими пролитися хмарами, а пронизливий холодом вітерець закрутив парочку маленьких ураганів. Обернулася і ... не побачила каменю, хоча зробити встигла від сили десяток кроків. Замість нього за моєю спиною, ніби відрізаючи мене від усього живого, зяяла хитка непроглядна пелена, що наближалася. Жахлива і моторошна.

«Біжи!» - заволав у моїй голові урміус.

Побігла.

У якийсь момент пролунав страшний громовий гуркіт, і темне небо розкреслило величезною блискавкою, розділивши його на дві частини - насичено-синю і вогненно-червону. Вітер, що посилився, доніс запах моря. Від можливої зливи прикрила голову фоліантом, бігти з яким на голові, а не під пахвою, виявилося несподівано зручніше.

Всього пара хвилин бігу і навколо мене, буквально, розверзилось пекло на землі.

Перший розчерк блакитний блискавки, що долетів з синіючої частини неба, вибив ґрунт з-під моїх ніг, залишивши невелику воронку та обдавши пилом. На мить загальмувавши, прокинулася, коли гарячий камінь розміром з тенісний м'ячик, прочертивши небо, по дотичній обпік жаром праве плече і впавши на землю, залишив воронку, що зайнялася бадьорим полум'ям.

«Біжи!» - повторив своє виття урміус.

Але я і без його підказок вже стрімко мчала по стежці.

Це було дивно, лячно, дико.

Тхнуло димом сотні пожеж. Я немов потрапила в кіно про війну на зйомку сцени з килимовими бомбардуваннями, що прокладали доріжки по обидва боки від стежки: зліва - блискавками, праворуч - камінням та стіною вогню. І варто було мені оступитися і зійти з цієї тонкої доріжки, як я потрапляла під артилерійський обстріл.

Одна з блискавок влучила в мої пальці, що утримували фоліант, залишивши болісно-ниючий опік і занімілу кінцівку, рушити якою я тепер була не в силах.

Скільки це тривало? Секунди? Години?

Для мене все злилося в стрімкий монотонно-виляючий біг, постійні спроби ухилитися (з чим дуже добре допомагав павук, який своєчасно попереджав і бачив на 180 градусів) і вивертаючу навиворіт палючу біль.

Ще один невірний крок і камінь потрапив прямо мені в голову. Сила удару була такою, що я мимоволі присіла на колінах, що підігнулися, насилу втримавшись на хитких ногах, а коли трохи відновила дихання і перестала рахувати зірочки, які кружляли в голові, все вщухло...

Хмари пішли також раптово, як і з'явилися, не проливши й краплі дощу. Залишивши безтурботне небо над головою і яскраву траву під ногами ...

Стомлено впала на коліна і розвалилася на зеленій траві, стежачи за грою маленьких перистих хмаринок, що відстали від хмари.

«Що це було?» - стукало у голові наполегливе питання.

«Чергове випробування», - надійшла відповідь, змушуючи задуматися.

Гаразд, припустимо, уроком в цей раз стала довіра. Все ж без підказок урміуса та беззастережного слідування його наказам, я б залишилася прахом на цій стежці. Але тоді що за річ я винесла?

Потрібно було встати й оглянути себе, щоб не було таких же сюрпризів, як з павуком, але мені було відверто лінь. Розморене теплим сонечком тіло не хотіло рухатися, очі самі собою закривалися, а неприродна тиша глушила навіть думки, залишаючи одий безтурботний спокій.

«Не спи, дурепа!  Не прокинешся! » - нестямно закричав в моїй голові урміус, а потім вп'явся болючим укусом в здорове передпліччя.

Підлетіла від несподіванки й трохи ображено, потираючи місце укусу, подивилася на павука.

«Ти чого?»

«Бачиш, ці голубенькі квіти?» - замість відповіді запитав очевидне урміус.

«Не сліпа», - буркнула з досадою, піднімаючи фоліант.

«Це не квіти, а даджи. Вони тебе присплять, а потім тобою поласують».

Подивилася на майже земні дзвіночки - такі ж маленькі та ніжні, і не повірила. Хіба може така крихка квітка становити загрозу?