Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
І вони пішли, переплівши пальці, наче пара закоханих. Проминули вже завмерлу мозаїку, увійшли в дверний проріз, потім спустилися в підвал по брудних, надщерблених сходах. Увесь цей час стара будівля слабко погойдувалася, ніби очеретяна, і кректала. Чи це також ілюзія? Тамара вже нічому не дивувалася.
У підвалі було несподівано світло, проте жодних ламп Тамара не зауважила. Їх, власне, й не було. Були стіни, розписані дивовижними символами, явно магічними, більшу частину яких Тома бачила вперше в житті, хоч і вважала себе дуже досвідченою в цій сфері. Була стеля, на якій ворушив ожилими щупальцями намальований спрут. Була підлога, власне земля, вся просякнута кров’ю невинних, — це Тамара відчула відразу. А посеред підвалу, на звичайнісінькому розкладному стільці, сидів Край у затертих джинсах і футболці з усміхненою жовтою пичкою і написом «Have a nice day!»1. Він і сам широко усміхався, неначе люб’язний організатор світського рауту, пильно розглядаючи Тому.
— Я привела її, — мовила Рита.
— Бачу. Вільна.
Маргарита покірно кивнула і вийшла, а Край — задля збереження жалюгідних залишків душевної рівноваги Тома ще зранку вирішила називати його цим іменем, замість справжнього — граціозно підвівся і, не зробивши й кроку, опинився якраз навпроти Тамари.
— Ну що ж, вітаю, пані Сотник. Перепрошую, що наше побачення має дещо примусовий присмак — так склалося. Маю підозру, що без маленького тиску з мого боку ви б не прийшли, адже поки що не мали честі знати мене близько.
— Не прийшла б, — погодилася Тома, відчуваючи, як від його близькості вмить затерпли ноги. Серце загупало в грудях, мов важкий ковальський молот, і первісний — чи ба навіть тваринний — жах сотнями розпечених голок упився в її жили. — Де Наріне?
— Як порядно з вашого боку — так за неї перейматися. Особливо після того, як ви щойно збиралися залишити бідачку на мою милість. Ніякої милості в мене немає. А ваша Наріне — є. Оно вона, в кутку сидить. Відпочиває. — Він тицьнув великим пальцем за своє плече.
1 Бажаю вдалого дня! (Англ.)
Глянувши туди, Тамара справді побачила дівчину. Та дійсно сиділа в кутку, просто на землі, і дивилася поперед себе порожнім поглядом, страшнішим за саме небуття. Тома зробила було крок до неї, але раптом відчула міцну чоловічу руку, що майже любляче обійняла її плечі.
— Не чіпайте. Нікуди вона не дінеться. Спершу нам треба прийти до взаєморозуміння з деяких питань, тож давайте поговоримо.
— Про що? — Вимовляти навіть коротенькі слова ставало дедалі важче; і язик, і губи оніміли, як під новокаїном.
— Лише про головне. — Його усмішка була ледь не ширшою за ту, що на футболці, але дихання смерділо могилою та тліном. — Наприклад, про те, чому ми тут зібралися. І може, перейдемо на «ти»?
* * *На шосе тривав справжній хаос.
Позбутися клятих позадорожників на хвості ніяк не вдавалося. Капелюшний вистріляв уже п’ять патронів, але так і не зміг поцілити ані в колеса, ані у водіїв. Ті божевільні лавірували на трасі, як заправські гонщики-екстремали (та й хто знає, ким вони були насправді), та по черзі таранили «сааб», від чого задня частина кузова перетворилася на суцільну вм’ятину, а все скло, окрім лобового, вилетіло геть. У Вересня від постійного напруження жахливо розболілася голова, а руки немовби зрослися з кермом. Усе його життя вже кілька разів устигло промайнути перед очима, але досі їм, як не дивно, удавалося вивертатися від гостинних припрошень смерті. Однак довго він так не витримає, і яка-небудь критична помилка — то лише справа часу. А тоді хана обом.
Життя ускладнювали й зустрічні автомобілі, що раптом за законом підлоти посунули один за одним, ще більше звузивши й без того не надто широкий простір для маневрів. Декілька злетіло в кювет, не розминувшись із «ленд ровером», котрий, як броньовик, рішуче пер по лівому борту і плювати хотів на блимання їхніх фар і виття клаксонів. Вересень примірявся було наблизитися до узбіччя зі свого боку — за певного везіння можна було б спробувати акуратно скинути швидкість і пірнути між дерев у ліс, — але «крайслер» не дав цього зробити, ударом у бік знову відфутболивши їх до середини дороги. Ці намахані не збиралися дарувати їм жодних шансів на порятунок.
«Думай, чорти б тебе драли, думай! Не дай їм виграти!»
Потік зустрічних автомобілів нарешті порідшав, і «ленд ровер» відразу цим скористався, прилаштувавшись з лівого боку їх роздовбаної машини. «Крайслер», у свою чергу, почав заходити праворуч.
— Обходять, — навіщось попередив Капелюшний. — Зараза, вони що, збираються зажати нас із боків?
Вересень не відповів. Він уже зрозумів, що ті замислили. У парі сотень метрів попереду їм назустріч рухалася здоровецька фура. Водії всюдиходів явно планували взяти «сааб» у лещата, щоби потім усім разом зіткнутися з цією горою заліза. А що? Практично стовідсоткова гарантія загибелі — саме те, що треба тому, хто їх наслав.
У голові Вересня зажеврів план.
— Бережи лоба, — кинув він Капелюшному і додав швидкості, сподіваючись, що ворог розцінить це як спробу вирватися з облоги. Махини-камікадзе клюнули і також почали прискорюватися, одночасно йдучи на зближення з «саабом». Коли вони вже терлися бортами, а до фури, яка ревла подібно до розлюченого слона й плювалася хмарками диму, лишалося не більше ста метрів, Роман різко вдавив у підлогу педаль гальмів, молючись тільки про те, щоби не перекинутися. Гума істерично завищала, малюючи на асфальті вугільний гальмівний шлях і заглушивши навіть гудок вантажівки, інерція відірвала
