Кров кажана - Василь Миколайович Шкляр

— Там ще не вистачало отця Серафима, щоб опечатав могилу та відспівав панахиду.

— Гаразд, — озвалася я. — А як ви потрапили на цей похорон?

— На похорон я не потрапив, Анастасіє Михайлівно. А от могилку знайшов. Після того, як мене усунули від цієї справи, еге ж, відлучили, як паршивого кота, — я вже не мав сумніву, що тут пахне убивством. І не був би я слідчим, якби на все махнув рукою, якби воно мене не пекло й не гріло. Не маючи можливости прямо проводити слідство, я околяса ходив біля вас і вашого дому, біля того берега й річки, де було скоєно, скоєно, скоєно, казав я собі триста разів, злочин. Я навіть придбав бінокль, щоб спостерігати за вашим будинком здалеку, щоб можна було спокійненько сісти на протилежному березі річки і звідти оглядати ваш милий домашній пляжик з альтанкою. Мій нюх підказував, що рано чи пізно я розгадаю цю сатанинську головоломку, натраплю на якийсь слід, бо, як ви знаєте, Анастасіє Михайлівно, слідів не лишають тільки привиди, а я в них не вірю. І от одного дня, коли ви вже лягли в лікарню, розгадка сама попливла мені в руки. Мушу визнати: це істотно применшує мою заслугу в розкритті злочину, бо досяг я цього не так кмітливістю, як висидів, пробачте, тим місцем, що ним не думають. Так от, саме сидячи з біноклем на протилежному березі, я побачив, що до мене набли жається човен, а веслує ним такий низенький човняр, що видно тільки його велику, як у коня, голову. Чи треба розповідати далі?

— Тут мені все зрозуміло, — сказала я. — Іванько провідував могилу, а ви його вистежили, знайшли труп, і карликові не залишалося нічого іншого, як про все розказати.

— Так, — погодився Притула. — Виявилося, що він приїжджав човном туди не раз. Дивився, чи ніхто не натрапив на поховання, чи ніяка звірина його не розрила.

Хоча я не думаю, що це був той випадок, коли… злочинця, як той казав, тягне на місце злочину. Здається мені, що карлик пов’язував з цією могилою якісь потаємні, швидше за все, магічні задуми.

— Магічні задуми?..

— Бачте, такі люди, як він, люди, котрі опинилися фактично поза суспільством, іноді шукають своєї значу щости в тому, чого це прагматичне суспільство не сприй має. Наприклад, у магії, в чаклунстві, у всілякій чортівні.

Я впевнений, що карлик, навіть якби цей злочин не було розкрито, не дав би йому зарости травою забуття.

— Можна простіше? — сказала я, дратуючись його занудливим красномовством і манерою ходити околяса не тільки в своїх геніальних розслідуваннях, але й у балачці.

— Простіше кажучи, Анастасіє Михайлівно, він вино шував задум помсти. І ця історія могла мати продовження.

Не знаю, кого раніше він хотів звести зі світу — отця Сера фима чи вас, але те, що карлик мав такі наміри, не підлягає сумніву.

— Неправда, — сказала я. — Іванько мене любив.

— Вірю. Але вашого чоловіка він любив не менше. Так любив, що після того, як ви потрапили сюди, спав на його могилі. А потрапили ви до клініки доктора Цура значною мірою завдяки Іванькові.

— А це вже дурня на пісному… — заговорила я сленґом доктора Цура, та відразу себе виправила: — Це вже сон рябої кобили.

— Атож, схоже, — задоволено сказав Притула. — Схоже на сон і марення. Коли я побачив на коцюбі, що лежала біля каміна, сліди крови, то, самі розумієте, про що тоді подумав. Коцюбка, треба сказати, важкенька і замашна. Ідеальне знаряддя для вбивства. А ще я тоді згадав пляму крови за вухом у карлика. Це істотно змінювало справу. Я зішкрібнув собі під ніготь тієї засохлої крівці для проби, шкодуючи, що не зробив так само з пляминою, яку не змив за вухом нечупара Іванько. Звичайно, якщо то був розду шений комарик, то він міг напитися чиєї завгодно крові, навіть вашої, Анастасіє Михайлівно, але в нашому ділі кожна дрібничка важить багато, тут немає нічого другоряд ного. Однак я про коцюбку. Лабораторний аналіз показав, що на ній справді була кров.

Я, мабуть, побіліла як стіна, бо Притула ніяково відвів очі і потягся до своєї дерматинової течки, ніби хотів дістати звідти офіційний висновок експертизи. Але передумав.

— Кров, — повторив він. — Тільки не людини. У лабо раторії спершу не могли навіть точно визначити, якому живому створінню вона належить. Тепер ми вже знаємо, що це була кров дикого голуба, власне, горлиці, яких чима ло водиться там біля вас у лісі. Карлик це також підтвердив.

— То це Іванько?… — вражено запитала я.

— А хто ж іще! Самовдавані чаклуни, відуни, ворожбити нічого так не полюбляють, як усілякі містифікації та загадкові інтриґи. Тому, в кого вже похитнулася нервова система, вони так замилять очі, навішають таких блахма нів, що нещасний повірить у що завгодно. Хоча в карлика тут була своя логіка. Побачивши згодом, що з манґала зникла коцюба, він здогадався, чим отець Серафим розтрощив голову вашому чоловікові. А оскільки мав підозру щодо вашої співучасти у задумі цього вбивства, то гадав, що вам відомо і про знаряддя, яким його було скоєно.

Знаючи, що в холі біля каміна лежить така самісінька коцюба, цей чортисько вирішив утнути вам злу штуку. Він упіймав десь дикого голуба, відрізав йому голову й напус тив у бляшаночку крови. А потім вибирав зручну хвилину, коли ви відходили десь від дому, не замикаючи дверей, забігав у хол і мастив коцюбу вмоченою в кров ганчіркою.

Карлик знав, що ні ви, ні отець Серафим не здогадуєтеся, куди подівся небіжчик, і вирішив його оживити. Хай там в образі упиря чи ще якогось привида мерця, але цей привид постійно мусив нагадувати про себе. А позаяк ви, Анастасіє Михайлівно, не дуже вірили в упирів, то така містифікація вас лякала ще дужче. Бо це наводило на думку, що чоловік ваш живий і сам витіває оті химерні штуки, жадаючи помсти. Адже так? Чи, може, я щось перебільшую?

Я не мала що йому відповісти. Я спитала вголос сама у себе:

— А одуд?.. Невже то й справді були імперативні голоси?..

— Не знаю, які голоси ви чули, Анастасіє Михайлівно, — сказав Притула, розглядаючи свої сандалі скороходи, — видно, збирався уже в дорогу. — Але по одудячому, якщо хочете знати, дудукав теж карлик. Знайшов десь на смітнику криву лійку й дудукав у неї. І грушки у ваше вікно кидав він.

— Це Іванько сам вам сказав?

— Мусив сказати.