Ритуал, Марина та Сергій Дяченко
Ще є час, подумала Юта гарячково. Ще хвилини три. Майже ціла вічність… Треба подумати про щось… Таке…
Ми поставимо тобі пам’ятник, Юто.
Горгулья, не те!
«— Я запалила тобі маяк на вежі, але ти був далеко й не бачив.
— Не бачив…»
У її короткому безталанному житті був маяк, запалений заради життя дракона… Тіло втрачає вагу, невагоме, злітає над головою волосся… Останній промінь — зелений, як стебло весняної трави… П’ять зірочок зійшло, а три поки що за обрієм… І все це тепер не має значення, і добре, що старий Контестар помер і не бачить, як Остин…
Скільки разів вона була за крок од смерті, але пазуристі лускаті лапи висмикували її в смерті з-під носа. Море поки що спокійне, і будь-який сміливець може… Міг би…
І очі її в неусвідомленій надії почали блукати схилом небес над морем, затримуючись на кожній хмарині, широко розплющуючись при вигляді сонної чайки… Якоїсь миті віра в порятунок заповнила Юту вщерть, без залишку, і розчарування, що налягло відразу за цим, відібрало рештки сил. Стиснувши зуби, вона викликала в пам’яті картину польоту в піднебесся — але замість цього їй привидівся мертвий дракон.
Розпростертий на кам’яному кришиві, він лежав, незручно підігнувши голову з широко розплющеними мутними очима. Скляний нерухомий погляд спрямований був на Юту, крізь розірване перетинчасте крило росла трава, на вкритому лускою боці сидів стерв’ятник.
Юта замотала головою, вдаряючись об скелю, прагнучи прогнати видіння…
Щоб почути ще раз його голос, вона готова була віддати життя, але життя вже їй не належало — як не може хрипкуватий людський голос належати мертвому драконові.
І тоді, назавжди втративши надію, вона глянула на море. Гладенька, лискуча поверхня його ще більше заспокоїлася, і посеред цієї темної рівнини зародився раптом рух.
Повільно, ніби в повільному танці, рушили по колу хвилі. На поверхні моря утворилося мовби коло, потім середина його провалилася — спінилися гребені по краях, а чаша вод зненацька вивернулася й вихлюпнула білою піною — наче кипляче молоко, не втримавшись у горщику, збігло на лихо недбайливій господині…
Юта дивилася, не в змозі відірватися.
А коло ширшало, від нього розходилися хвилі, перші з них уже досягли берега, і, розбігшись, перекинулися біля Ютиних ніг, і кілька бризок впало королеві на обличчя.
Із глибин долинув звук — неголосний, низький, ніби ревіння безлічі горлянок, почуте крізь вату… Коли він досягнув Ютиних вух, вона стала вириватися вдесятеро дужче, ледь не вириваючи з каменю залізні скоби.
Над морем здійнявся білий, сяючий у перших сонячних променях фонтан.
Струмені його, спалахуючи барвистими вогнями, пружно вистрілили в небо та впали, здіймаючи нові хмари бризок. І в світлих потоках цього ошатного водоспаду з’явилася чорна голова.
Юта не відразу збагнула, що це голова. Кілька секунд вона дивилася, і очі її ледь не повилазили з орбіт; потім, замружившись щосили, почала закликати забуття, як порятунок, як щастя, як останню милість.
Забуття не йшло!
Хвилі, накочуючись на берег, ставали дедалі вищі й тепліші; те, що з’явилося із глибин за своєю жертвою, неквапливо рушило до берега.
Непритомності, — благала Юта.
І вона вдарилася потилицею об скелю, і в очах її стала густішати рятівна темрява, але гострий біль прогнав її.
Абсолютно ясними очима королева дивилася, як услід за головою здійнялися з води зчленування шиї, пластини плечей, джгути, що захльостувалися петлями…
Вода розступалася перед чудовиськом, яке пливло, ні, яке вже йшло по дну. Розступалася двома довгими, аж до обрію хвилями. Юта побачила спрямований на неї погляд й обвисла в ланцюгах.
З води одним рухом вирвалися крила-плавці, чудовисько дісталося нарешті до мілководдя й виринуло з води все, цілком, неначе красуючись. Повело туди-сюди мацаками й, ступивши вперед, підняло назустріч Юті першу пару клішень. До однієї з них причепилася довга, мокра нитка водоростей. Ще крок…
Переляканою юрбою висипали на берег краби, заметушилися в пошуках сховку, розбіглися по кам’яних щілинах; все це Юта бачила, мов крізь мутну завісу.
Чудовисько ступнуло ще; вода збігала водоспадами зі членистого тулуба, і горбкувата шкіра його здавалася лакованою.
Ще крок…
Друга пара клішень жадібно потяглася слідом за першою.
Ще…
І тоді ніби велетенський батіг розітнув небо навпіл. Небо лопнуло з тріском матерії, яка рветься, і з-за скелі, з-за спини прикутої до неї жертви здійнялася крилата тінь.
Тінь лягла на безформну морду чудовиська, і, ніби збентежтвшись, пожиратель королев зупинився. Тієї ж миті з неба на його впав дракон.
Вивергаючи потоки, стовпи білого полум’я, він зімкнув пазурі там, де на цій морді мали бути очі. Дике, приголомшливе ревіння вирвалося з горлянки мешканця глибин, і клішні зметнулися нагору, але дракон не чекав, ковзнув нижче, і кілька мацаків засмикалося в конвульсіях… Над берегом поплив густий, нудотний запах смаленого.
До Юти долинула хвиля жару, клішні чудовиська металися, ловлячи дракона в небі й не вміючи піймати. Ящір був набагато менший та вразливіший, але на йог боці була перевага раптовості й страшна зброя — вогонь.
І тоді чудовисько знову заревіло, але це був не крик болю й несподіванки. Лють та ображена гідність були в цьому лементі. Удар — і дракон одлетів, наче відкинуте ногою кошеня.
І сміливці, які тремтіли, сховавшись у скелях, почули раптом в надсадному витті цілком розбірливу, роздратовану мову:
— Королю! Королю!! Що це?! Ти запропонував її сам! Саме її! А тепер що?! Ти порушив умови! Ти шахрай, королю!
Проте дракон кинувся знову, і чудовисько замовкло.
Сміливці в скелях витріщалися один на одного, Остин, який заліг в якійсь щілини, вхопив ротом жменю піску… Але Юти, на щастя, слова чудовиська не досягнули, тому що вона кричала, не чуючи себе:
— Армане, ні! Арма-а-а… Пророцтво-о…
А дракон неначе збожеволів. Одне крило його тепер насилу слухалося, він завалювався на бік, проте вогонь з горлянки був швидкий і нещадний. Хвилі з шипінням вкривалися начебто пухирями, і густа пара здіймалася над морем, затягуючи бойовище, заважаючи глядачам і не даючи зрозуміти, хто перемагає… Пара раз у раз висвітлювалася спалахами полум’я, а, піднімаючись нагору, затуляла і небо, і сонце, і ось стало темно — такі щільні хмари зімкнулися над головами супротивників…
Коли порив вітру розірвав на мить завісу перед Ютиними очима, сутичка тривала вже далеко в море. Вогонь спалахував дедалі рідше; зненацька лісом скинулися чорні щупальця й тугою петлею захлиснувся роздвоєний, з пікою на кінці хвіст — смертоносний хвіст чудовиська. Голосний звук ковтання, — і темна туша чудовиська провалилася під воду, затягуючи за собою охопленого, сповитого
