Сплячі красуні - Стівен Кінг

З-поза дерева почулося низьке, роздираюче гарчання, і з затінку з’явився білий тигр, очі в нього були яскравими і зеленими. Виступив гордовито павич, киваючи головою, зі знаменитим хвостом, розпушеним віялом, він видавав звук, що скидався на єдине, знову і знову повторюване кумедне запитання: Ги-ги? Ги-ги? Ги-ги? Ги-ги? Навкруг нього вилися нетлі. У Лайли в родині зберігався ілюстрований Новий Заповіт, і ці виткі комахи нагадали Лайлі той німб, який, здається, завжди мав Ісус, навіть коли ще лежав немовлям у яслах.

Червона змія зісковзнула зі своєї гілляки, пролетівши останні десять футів, і приземлилася між павичем і тигром. Усі троє рушили до Лайли на краю галявини, тигр скрадливо, змія плазом, а павич козирем, кудкудакчучи.

Лайла відчула глибоке, всеосяжне полегшення. Так. Так. Це все сон – це беззаперечно сон. Мусить бути сон. Не тільки цей момент, не тільки Аврора, але й уся решта, геть усе після тих весняних зборів Курикулум-комітету Три-Окружжя в аудиторії Коглинської старшої школи.

Вона заплющила очі.

Її вступ до Курикулум-комітету був справою Клінта (в тому-то й полягає іронія: зрештою він підірвався на власній петарді.) Це було ще 2007 року. Газета «Три-Окружжя Гералд» надрукувала статтю про батька одної коглинської одинадцятикласниці, який домагався, щоб «Ти тут, Боже? Це я, Маргарет»155 було вилучено зі шкільної бібліотеки. В статті цитувалися слова того родителя «клятий атеїстичний пасквіль», Лайла в таке повірити не могла. Колись, у свої тринадцять років вона обожнювала цей роман Джуді Блум і відчувала власну спорідненість з описаним там: як воно, бути дівчиною-підлітком, коли попереду в тебе раптом почала майоріти дорослість, наче якесь нове, незнайоме і лячне місто, яке вимагає, щоб ти увійшла крізь його браму, хочеш ти сама цього чи ні.

– Я любила цю книгу! – сказала Лайла, подаючи газету Клінту.

Чим висмикнула свого чоловіка з його звичайного стану замріяності, коли він сидить за кухонною стійкою і дивиться крізь скляні двері на подвір’я, легенько гладячи собі пальці лівої руки кісточками правої. Клінт кинув погляд на статтю.

– Вибач, любонько, дуже жаль, але цю книжку необхідно спалити. Це прямий наказ генерала Ісуса, – віддав він газету назад Лайлі.

– Це не жарти, Клінте. Мотив, з якого цей чоловік хоче заборонити книжку, і є саме тією причиною, чому її потрібно читати дівчатам.

– Я згоден. І розумію, що це не жарти. То чому ти не зробиш чогось задля цього?

Ось за це, за такі заохочення Лайла його й любила.

– Гаразд. Зроблю.

У газеті згадувалася нашвидку сформована з батьків і небайдужих громадян група, яка назвалася Курикулум-комітетом156. Лайла теж записалася. І щоб підтримати справу, вона зробила те, що вміє робити добрий офіцер поліції: звернулася по допомогу до своєї громади. Лайла агітувала кожну місцеву мешканку з подібними поглядами, яка, на її думку, могла виступити на захист книжки. Лайла перебувала у надзвичайно вигідній позиції для розширення цієї групи. Роки залагоджування скарг на гучний шум, суперечок за межу, відпускання порушниць обмежень на швидкість тільки з попередженням, і загалом те, що вона виявила себе добросовісною і поміркованою представницею закону, створило вельми доброзичливе до неї ставлення.

«Хто такі, збіса, всі ці жінки?» – вигукнув на початку наступних зборів Курикулум-комітету той самий батько, який все це розпочав, оскільки дійсно всі до одної там були лише жінки, і було їх там значно більше, ніж його самого. «Маргарет» було врятовано. Джуді Блум прислала листа з подякою.

Лайла залишалася в Курикулум-комітеті, але історій такого рівня полеміки, яку була викликала «Маргарет», більше не траплялося. Учасниці читали нові книжки, які додавалися в бібліотеки і до курикулуму в середніх і старших школах по всьому Три-Окружжю, і слухали лекції викладачів мови й літератури та бібліотекарів. Тепер це стало більш схожим на книжковий клуб, а не на політичні дебати. Лайлі там подобалося. І, як у більшості книжкових клубів, хоча на їхніх зборах подеколи з’являлися один-два чоловіки, переважно це залишалося справою ХХ.

Лишень увечері минулого понеділка відбулося останнє засідання. Після нього, дорогою до своєї машини на шкільній парковці, Лайла порівнялася з літньою жінкою на ім’я Дороті Гарпер, яка також була членкинею чогось, що називалося «Книжковий клуб першого четверга» і одною з тих мешканок міста, яких Лайла тоді загітувала стати на захист «Маргарет».

– Ви мусите пишатися Шейлою, вашою племінницею! – зауважила Дороті, спираючись на ціпок; сумка з квітковим малюнком, достатньо велика, щоб носити в ній немовля, гойдалася в Дороті на плечі. – Люди кажуть, вона може потрапити до університету на баскетбольну стипендію Першого дивізіону. Ну, хіба не чудесно для неї?

Потім Дороті додала:

– Звичайно, я гадаю, ви наперед не тішитеся надіями… розумію, вона поки що лише в десятому класі. Але в п’ятнадцять років дуже мало дівчат стають такими сенсаціями.

У Лайли на язику крутилося сказати, що Дороті помиляється: у Клінта нема брата і Лайла не має племінниці. Але Дороті Гарпер була в такому віці, коли вже часто плутають прізвища. Вона побажала старій пані всього доброго й поїхала додому.

Проте Лайла ж працювала шерифом, їй платили за те, щоб була доскіпливою. Наступного ранку в якусь вільну хвильку в себе за столом у шерифській управі вона згадала слова Дороті і набрала у «Фаєрфоксі»: Шейла Норкросс. Першим, виданим пошуковиком результатом була спортивна стаття під заголовком «КОГЛИНСЬКА ЗІРКА ВИВОДИТЬ “ТИГРИЦЬ” У ФІНАЛІСТКИ ТУРНІРУ», означеною зіркою була п’ятнадцятирічна Шейла Норкросс. Отже, Дороті Гарпер, врешті-решт, не сплутала прізвища. У Три-Окружжі могли бути й інші Норкросси – хто їх зна. Вона точно таких не знала. Насамкінець у тій статті згадувалася й горда мати Шейли, вона мала інше прізвище – Паркс. Шеннон Паркс.

У пам’яті Лайли «рипнула підлога»: кілька років тому, коли Джаред був захопився легкою атлетикою, Клінт побіжно зауважив, що в такому ж віці його самого підштовхнули до бігу намовляння друга на ім’я Шеннон Паркс. У тому контексті вона вирішила, що йдеться про хлопця, якого батьки нагородили таким доволі консервативним ім’ям157. Вона це запам’ятала, тому що її чоловік взагалі майже ніколи не говорив про своє дитинство і роки дорослішання, а ті рідкісні випадки, коли він це робив, дійсно справляли на Лайлу враження.

Він ріс сиротою в приймах. Багато деталей Лайла не знала… та ну-бо, кого вона дурить? Вона не знала жодних