Чвара королів - Джордж Мартін

Корабель зустрічала жменька княж-пристанських купців. Поки «Міраам» припинали до берега, вони вигукували запитання.

— Ми зі Старограду! — гукав капітан у відповідь. — Веземо яблука та помаранчі, вертоградські вина, пір’я з Літніх островів! Є перець, плетена шкіра, сувій мирійського мережива, дзеркала для зацних панянок, пара староградських цимбал, що солодших ви й не чули!

Зі скрипінням та глухим ударом на берег впали дерев’яні сходи.

— А ще я привіз вам вашого спадкоємця!

Княж-пристанці витріщалися на Теона бляклими байдужими очима, і він зрозумів, що вони його не впізнають, ба й не здогадуються, хто він такий. На нього напала лють. Він пхнув капітанові у долоню золотого дракона і мовив:

— Хай твої люди знесуть мої речі на берег.

І закрокував сходами додолу, не чекаючи відповіді.

— Корчмарю! — гримнув він. — Мені треба коня!

— Треба, то й треба, мосьпане, — буркнув чолов’яга, навіть не вклонившись. Теон вже й забув, які зухвалі бувають залізяни. — В мене тут один є. Може, стане у пригоді. Куди вам їхати, мосьпане?

— До Пайку.

Дурень досі його не впізнав. Треба було вдягти найкращого жупана з вигаптуваним на грудях кракеном.

— Рушати треба скоро, аби дістатися Пайку завидна, — мовив корчмар. — Мій хлопець поїде з вами, покаже дорогу.

— Твій хлопець не знадобиться, — загудів глибокий низький голос, — і твій кінь теж. Я доправлю свого небожа в дім його батька.

Говорив той самий жрець, який вів коней вздовж берега. Коли він наблизився, посполиті поставали на коліна, і Теон почув, як корчмар стиха пробурмотів:

— Мокрочуб.

Високий та худий, з лютими чорними очима та великим носом-дзьобом, жрець був вдягнений у пістряву рясу, пофарбовану вихорами зеленого, синього і чорного кольорів — барвами Потоплого Бога. Під рукою в нього висів міх для води на шкіряному ремені; в чорне волосся, що сягало пояса, і довгу непідрізану бороду були вплетені нитки висушених водоростей.

До Теона повернулися спогади. В одному зі своїх вельми нечастих та коротких листів князь Балон писав, що наймолодший його брат потонув у шторм, а потім, як його вимило на берег, став служителем бога.

— Дядьку Аероне? — спитав Теон, вагаючись.

— Небоже Теоне! — відповів жрець. — Твій вельможний батько наказав мені привезти тебе до нього. Їдьмо.

— Хвилинку, дядьку. — Він обернувся до «Міраам» і наказав капітанові. — Гей, мої речі!

Один з жеглярів приніс йому довгого тисового лука та сагайдак стріл, але клумак доброї одежі знесла вниз капітанова дочка.

— Ваша мосць!

Очі її були червоні. Коли він узяв клумака, вона подалася вперед, наче хотіла обійняти його — перед своїм власним батьком, Теоновим благочинним дядьком і ще половиною острова! Теон вправно ухилився.

— Дякую за послугу, дівчино.

— Благаю вас, — заскиглила вона, — я ж так кохаю вашу мосць.

— Мені час їхати.

Він поспішив слідом за дядьком, який вже добряче відійшов берегом. Теон нагнав його за десяток швидких та довгих кроків і мовив:

— Не чекав побачити вас, дядьку. Все-таки десять років минуло. Я сподівався, мій вельможний батько та вельможна матінка зізволять з’явитися самі або ж надішлють Дагмера з почесною вартою.

— Не тобі піддавати сумніву волю Великого Женця Пайку.

Жрець говорив зовсім холодно і моторошно, геть несхоже на того дядька, якого пам’ятав Теон. Аерон Грейджой свого часу ставився до нього найтепліше з усіх дядьків, а сам був легковажний веселун, полюбляв пісні, пиво та жінок.

— Щодо Дагмера, то Репаний Жбан пішов на Старий Вик за наказом твого батька, щоб підняти Мурованців та Тримів.

— З якого дива? Навіщо збираються лодії?

— Навіщо на островах завжди збиралися лодії?

Дядько лишив коней припнутими перед прибережною корчмою. Досягши їх, він обернувся до Теона.

— Скажи-но мені правду, небоже. Чи молишся ти тепер вовчим богам?

Теон взагалі рідко молився, але ж не зізнаєшся в такому гріху перед божим слугою, хай навіть братом рідного батька.

— То Нед Старк молився деревам, а не я. Старкові боги для мене ніщо.

— Добре. Стань на коліна.

Ґрунт навколо складався з мокрої грязюки, перемішаної з камінням.

— Дядьку, я…

— На коліна! Чи ти надто погордливий став? Невже до нас раптом нагодився пихатий панич із зелених земель?

Теон став на коліна. Він мав мету, для досягнення якої Аеронова поміч йому не завадить. Корона коштує більше, ніж кілька плям бруду та кінського лайна на штанях.

— Схили голову.

Піднявши свій міх, дядько витяг корок і спрямував Теонові на голову тоненький струмочок морської води. Вона просочилася крізь волосся і побігла лобом просто в очі. Щоками потекли водоспади, під кобеняк та жупан вліз холодний палець, ковзнув донизу спиною. Від солі очі запекло, аж він ледь не скрикнув. На губах з’явився смак океану.

— Хай Теон, твій слуга, народиться знову з моря, як народився ти, — проспівав Аерон Грейджой. — Благослови його сіллю, благослови його каменем, благослови його крицею. Чи пам’ятаєш ти, небоже, належні слова?

— Що мертве, те вже не помре, — згадав Теон.

— Що мертве, те вже не помре, — луною відгукнувся дядько, — ба постане знов, тверде і непохитне. Встань.

Теон підвівся, змигуючи сльози від солі в очах. Не мовивши ані слова, дядько закоркував міха з водою, відв’язав коня і сів верхи. Теон зробив те саме. Вони рушили разом, залишивши позаду корчму та гавань, вгору схилом у кам’янисті пагорби повз обійстя князя Ботлика. Жрець навіть не намагався розпочати розмову.

— Я півжиття прожив далеко від дому, — нарешті зважився Теон. — Чи не змінилися за цей час мої рідні острови?

— Чоловіки рибалять у морі, копають землю і помирають. Жінки народжують дітей з болем та кров’ю, і помирають. Ніч змінює день. Вітри і припливи ті самі, що й були. Острови стоять такими, як їх створив наш бог.

«О боги, який він став похмурий» — подумав Теон.

— Чи знайду я в Пайку мою сестру та вельможну матінку?

— Не знайдеш. Твоя мати живе тепер на острові Харло зі своєю сестрою. Там не так вогко, а її мучить кашель. Сестра ж твоя повела «Чорний вітер» на Великий Вик з посланням від твого вельможного батька. Будь певний, вона скоро повернеться.

Теонові не треба було нагадувати, що «Чорний вітер» — то Ашина лодія.