На лезі клинка - Джо Аберкромбі
— Отже, скажи мені, капітане, чому ти зайнявся фехтуванням?
Гра, значить. Закрита партія у карти між двома гравцями. І все, що буде сказано, звичайно, дійде до Варуза. Джезалю треба грати обережно, не світити карти і бути напоготові.
— Задля власної честі, задля честі моєї сім’ї, задля честі мого короля, — холодно відповів він. Нехай каліка спробує знайти, до чого причепитися у такій відповіді.
— О, виходить, ти страждаєш на благо свого народу. Який зразковий громадянин! Яка самовідданість! Який взірець для усіх нас! — Ґлокта пирхнув. — Я тебе прошу! Якщо вже брешеш, то принаймні вибирай брехню, у яку віриш сам. Така відповідь — образа для нас обох.
Як сміє цей беззубий стариган говорити з ним таким тоном! Ноги Джезаля сіпнулись: він уже хотів було підвестись і піти, наплювавши на Варуза і його потворного лакея. Але коли він уперся у підлокітники крісла, щоб встати, його очі зустрілись з очима каліки. Ґлокта всміхався до нього глузливою посмішкою. Піти неначе означало здатися. А й справді, чому він зайнявся фехтуванням?
— Мій батько хотів, щоб я фехтував.
— Так-так. Моє серце розривається від співчуття. Вірний син, пов’язаний глибоким почуттям обов’язку, змушений реалізовувати мрії свого батька. Ця байка стара, як світ. Вона наче те старе зручне крісло, в якому всі ми любимо сидіти. Кажи їм те, що вони хочуть чути, так? Ця відповідь вже краща, але вона така ж далека від істини, як і попередня.
— То, може, ви самі й відповісте? — огризнувся роздратований Джезаль. — Якщо так багато про це знаєте!
— Гаразд, я відповім. Чоловіки не фехтують заради короля, задля своїх сімей чи, випереджу тебе, задля того, щоб бути у добрій фізичній формі. Вони фехтують заради визнання, заради слави. Вони фехтують заради власного успіху. Вони фехтують заради себе. Чи мені про це не знати?!
— Чи вам про це не знати? — Джезаль пирхнув. — Не схоже, щоб у вашому випадку із цього щось путнє вийшло.
Він враз пошкодував про сказане. Клятий язик уже не вперш втягував його у халепу.
Проте Ґлокта лише вкотре розплився в огидній посмішці.
— Виходило доволі путнє, поки я не потрапив у в’язницю Імператора. А яке твоє виправдання, брехуне?
Джезалю не подобалось, куди повертала ця розмова. Він надто звик до легких виграшів за картяним столом і слабких гравців. Його навички притупилися. Краще спасувати, поки не вивчив нового суперника. Він міцно зціпив зуби і промовчав.
— Звісно, щоб перемогти у Турнірі, треба важко працювати. Бачив би ти, як старався наш спільний знайомий Коллем Вест. Він місяцями надривався і намотував кола, поки всі решта з нього кепкували. Дурний вихватько-простолюдин намагається змагатись із вищими за себе — ось як ми про нього думали. Він плутався у стійках, спотикався на колоді, щоразу, щоденно виставляючи себе дурнем. Але поглянь на нього зараз, — Ґлокта стукнув пальцем по своїй палиці, — і поглянь на мене. Схоже, він сміявся останнім, еге ж, капітане? Ось чого можна досягнути, якщо трохи піднатужитись. У тебе вдвічі більше хисту, й у тебе добра кров. Тобі не довелось би й близько стільки працювати, але ти взагалі відмовляєшся працювати.
Джезаль не збирався пропускати це повз вуха.
— Відмовляюсь працювати? Хіба я не проходжу кожного дня через ці тортури?
— Тортури? — різко перепитав Ґлокта.
Джезаль запізно усвідомив, що слово він підібрав украй невдале.
— Ну, — промимрив він, — я мав на увазі…
— Я добре знаюся як на фехтуванні, так і на тортурах. Повір моєму слову, — страшна посмішка інквізитора іще поширшала, — це дві абсолютно різні речі.
— Е-е… — протягнув Джезаль, котрий усе ще не цілком отямився.
— У тебе є прагнення і є можливість їх реалізувати. Потрібне лише незначне зусилля. Кілька місяців плідної роботи, і тобі, можливо, більше ніколи не доведеться напружуватись, якщо це те, чого ти прагнеш. Кілька коротких місяців, і по всьому. — Ґлокта торкнувся язиком своїх порожніх ясен. — Якщо, звичайно, обійдеться без нещасних випадків. Тобі дається винятковий шанс. На твоєму місці я би ним скористався, але хтозна — може, ти не тільки брехун, а й дурень.
— Я не дурень, — сказав Джезаль холодно. Це все, що він міг зробити.
Ґлокта здійняв брову, а тоді скривився, коли, зіпершись на палицю, почав повільно підводитися.
— Можеш все кинути, якщо так хочеш. Будеш до кінця днів тільки сидіти, пити і верзти дурниці з рештою молодших офіцерів. Є чимало людей, які були б дуже навіть раді отак жити. Чимало людей, які не мають того шансу, який є у тебе. Будь ласка, вперед. Лорд-маршал Варуз буде розчарований, і майор Вест, і твій батько, і так далі, але, прошу, повір, — і він нахилився, все ще всміхаючись своєю страхітною усмішкою, — що мені особисто на це начхати. На все добре, капітане Лютар.
І Ґлокта пошкутильгав до арки.
Після цієї аж ніяк не приємної бесіди Джезаль несподівано збагнув, що має кілька годин вільного часу, але був не в настрої, щоб ними насолоджуватись. Він тинявся безлюдними вулицями, площами і садами Аґріонта, похмуро обдумуючи слова каліки, проклинаючи Ґлокту, але не в змозі забути розмову. Джезаль прокручував її знову і знову, обсмоктуючи кожну репліку, і постійно вигадуючи нові варіанти відповідей. Як шкода, що вони не спали йому на думку одразу!
— О, капітан Лютар!
Джезаль здригнувся і звів очі. Під деревом, на росяній траві, сидів і всміхався, тримаючи в руці надкушене яблуко, незнайомець.
— Як на мене, світанок — ідеальний час для прогулянок. Навколо тихо та спокійно, ніде нема ні душі. Це вам не криклива хаотичність вечора: шум, гам, комашина метушня людей. Хіба можна зосередитись серед такого безумства? Тепер я бачу, що ви розділяєте мою думку. Як приємно!
Він з хрумкотом відкусив добрячий шматок яблука.
— Ми знайомі?
— О, ні-ні, — відказав незнайомець, підводячись на ноги й обтрушуючи штани, — ще ні. Мене звуть Сульфур, Йору Сульфур.
— Справді? І що привело вас в Аґріонт?
— Я, так би мовити, прибув сюди з дипломатичною місією.
Джезаль придивився до нього, намагаючись вгадати, звідки він родом.
— З місією звідкіля?
— Від мого господаря, звичайно, — відповів Сульфур, що ніяк не