Сплячі красуні - Стівен Кінг
У трейлері не було на що дивитися, чого б уже не сфотографували Террі Кумс з Роджером Елвеєм, і нічого такого, що могло б пов’язувати Євку Блек з цим місцем. Ні сумочки, ні гаманця.
Лайла блукала між тамтешнього гармидеру, поки не почула, що пікап Віллі поторохтів у напрямку головного шосе. Потім вона пройшла по захаращеному мотлохом гравію перед трейлером, підпірнула під жовту стрічку і попрямувала до метового сараю.
За півмилі звідси, сказав Віллі, і, хоча лісова гущавина заважала Лайлі побачити пілони лінії електропередачі звідти, де вона стояла (шкодуючи, що не має респіраторної маски; сморід хімікатів досі залишався сильним), вона чула безупинне бзззз, яке вони видавали, несучи свій високовольтний вантаж у домівки і бізнеси цього маленького куточка Три-Окружжя. Люди, які живуть біля цих пілонів, кажуть, що вони викликають рак, і в статтях, які Лайла читала в газетах, також траплялися переконливі докази цього. Втім, як щодо мулу з кар’єрів та ставків-відстійників, який забруднює ґрунтові води? Винним може бути як те, так і інше. А може, це щось на кшталт отруйного рагу, різні створені людьми штучні спеції замішуються в різноманітні апетитні захворювання: різновиди раку, хвороби легень і хронічний біль голови?
А тепер ще нова хвороба, подумала вона. Що її принесло нам? Не водяні ж вугільні відходи, якщо це відбувається в усьому світі.
Вона вирушила в напрямку того бзззз і не пройшла й дюжини кроків, як побачила першу з феїних хустинок і зрозуміла, про що говорив Віллі. Зазвичай вони траплялись на очі вранці – павутиння, інкрустоване крапельками роси. Лайла опустилася на одне коліно, потягнулася рукою до димчастобілої латки, та потім передумала. Підібравши гілочку, вона натомість ткнула в павутиння нею. Тоненькі пасма прилипли до кінця гілочки і, здавалося, чи то випаровуються з деревини, чи тануть у ній. Що було неможливим, звичайно. Обман її втомленого зору. Не могло бути іншого пояснення.
Вона подумала про ті кокони, якими обростають сплячі жінки, і зачудувалася: а якщо оце тут та сама речовина. Єдине здавалося очевидним навіть для такої виснаженої жінки, якою зараз була вона: це схоже на слід ноги.
– Принаймні мені воно таким здається, – голосно промовила Лайла.
Потім вона зняла у себе з паска телефон і сфотографувала цю «хустинку».
За першою знайшлася інша, а далі ще й ще. Тепер уже жодних сумнівів. Це сліди, і особа, яка їх залишила, прямувала до метового сараю і трейлера. Біле плетиво також причепилося до стовбурів кількох дерев, кожна з таких латок контурами приблизно нагадувала долоню, так, ніби хтось або торкався їх проходячи повз, або спирався на них, щоб перепочити чи прислухатися. Але що воно за таке, це лайно? Якщо Євка Блек залишила сліди ніг і рук з павутиння тут, у лісі, як виходить, що жодних ознак цього нема в Лайлиному крузері?
Лайла піднялася по цих слідах угору схилом і пішла далі, вниз, у таку собі вузьку западину, які тутешні краяни, на кшталт Віллі Берка, називають виярками або байраками, а потім знову вгору, на інший пагорб. Тут дерева росли густіше – вірджинські сосни боролися за простір і сонячне світло. Де-не-де з гілок звисали ті павутинчасті клапті. Вона зробила ще кілька знімків телефоном і продиралася далі, до електричних пілонів, до яскравого сонячного світла попереду. Лайла нахилилася, щоб пройти під низькою гілкою, виступила на галявину, стала і просто дивилася. На якусь мить всю її втому змило зачудуванням.
Я не бачу цього, подумала вона, я заснула, може, в своєму крузері, може, в трейлері покійного Трумена Мейвезера, і мені це сниться. Напевне так, бо нічого такого не існує в Три-Окружжі чи на схід від Скелястих гір. Нічого такого насправді не існує ніде, ні на землі, ні в цю епоху.
Лайла стояла, завмерши на краю галявини, з вигнутою шиєю, дивлячись угору. Зграї нетель брунатних відтінків пурхали навкруг неї, здавалося, це якесь райдужне золото перемішується у променях післяполудневого сонця.
Десь вона читала, що найвище дерево на планеті – якась секвоя – трохи не сягає заввишки чотирьохсот футів152. Це дерево посеред галявини, було на вигляд вищим, і воно не було секвоєю. І не було схожим на жодне дерево з тих, які вона бодай колись бачила. Найближче, з чим могла порівняти Лайла, були ті баньяни, які вони з Клінтом бачили в Пуерто-Рико під час їхньої весільної подорожі. Це… воно… стояло на велетенському вузлуватому п’єдесталі з коренів, найбільші з яких були на око футів двадцять-тридцять завтовшки153. Окоренок складався з десятків переплетених між собою стовбурів, підносячись до величезного гілля зі схожим на папоротеве листям. Здавалося, дерево світиться своїм власним світлом, окутане якоюсь аурою. Мабуть, це була така ілюзія, викликана тим, що сонце, спливаючи на захід, зблискувало в просвітах між перекрученими стовбурами окоренка, проте…
Утім, усе цілком тут ілюзія, хіба не так? Дерева не ростуть п’ятсот футів заввишки, і навіть якби це дерево мало таку вишину – припустімо, це так – вона побачила б його ще від Труменового трейлера. Террі з Роджером його б побачили. Віллі Берк його бачив би.
Із сонмища папоротевого листя високо над нею в небо спурхнула зграя пташок. Зелених, і спершу Лайла було подумала, що то папужки, тільки ці були надто маленькими. Зграя полетіла на захід, утворивши стрій у формі V – Боже мій, наче ті качки – і зникла.
Лайла потягнула свій наплічний мікрофон, натисла великим пальцем кнопку, намагаючись викликати Лінні в диспетчерській. І не отримала нічого, крім постійного потоку атмосферного тріску, та якось і не здивувалась. Не здивувалася вона, й коли червона змія, товща за накачані біцепси Ван Лемплі і завдовжки щонайменше три ярди154, виповзла з вертикальної розколини в сірому стовбурі цього дивовижного дерева. Розколина та була з двері завбільшки.
Змія підвела свою списоподібну голову в її бік. Чорні очі вивчали Лайлу з холодною цікавістю. Язик покуштував повітря, потім втягнуся назад. Змія прудко сковзнула вгору прощілиною в стовбурі і обвила акуратними
