Зона покриття - Стівен Кінг

Клай був спантеличений. Він не знав, що робити далі. Дивився на своїх друзів і бачив на їхніх обличчях відображення власних почуттів — то було не просто збентеження, а страшне небажання, щоб їх просвітили.

Нахилившись уперед, Директор Ардай сказав:

— Дозвольте мені бути чесним з вами. Я мушу бути чесним — це звичка, вироблена роками. Я хочу, щоб ви нам допомогли зробити жахливу річ. Гадаю, часу на те, щоб це зробити, не так багато, і незважаючи на те, що один такий вчинок може ні до чого не привести, ніколи не знаєш напевно, правда? Ніхто не знає, який зв'язок може існувати між цими... зграями. Хай там як, я не стоятиму осторонь, поки ці... істоти... непомітно прибирають до рук не тільки мою школу, але й денне світло. Я міг би вже здійснити цю спробу, але я старий, а Джордан дуже молодий. Надто молодий. Чим би вони зараз не були, не так давно це були люди. Я не дозволю йому брати у цьому участь.

— Я можу зробити свій внесок, сер! — сказав Джордан. Він говорить так само рішуче, подумав Клай, як і будь-який підліток-мусульманин, що надягає пояс смертника, напханий вибухівкою.

— Вітаю твою відвагу, Джордане, — сказав йому Директор, — але не дозволю цього. — Він з любов'ю подивився на хлопця, але коли його погляд повернувся до інших, то помітно посуворішав. — У вас є зброя — надійна зброя, — а в мене нічого, крім старої рушниці двадцять другого калібру з одним патроном, яка може взагалі не спрацювати, хоча ствол відкритий, я дивився. Та навіть якщо вона й у робочому стані, патрони, які я для неї маю, можуть не вистрілити. Але в нашому маленькому автопарку є бензонасос, і бензин може слугувати гарним засобом для того, щоб покінчити з їхніми життями.

Мабуть, він побачив на їхніх обличчях жах, бо кивнув. Клаю він більше не здавався добрим містером Чіпсом[29], а нагадував старого пуританина з картини, написаної олійними фарбами. Такого, що, не змигнувши оком, міг засудити людину до колодок. Або жінку до спалення на вогнищі як відьму.

Його кивок призначався особисто Клаю. Клай був у цьому впевнений.

— Я знаю, що говорю. І знаю, як це звучить. Але насправді це буде не вбивство. Це буде винищення. І я не можу примушувати вас до чогось. Проте, хай там як... допоможете ви мені їх спалити чи ні, ви повинні передати звістку.

— Кому? — тихо спитала Аліса.

— Усім, кого зустрінете, панно Максвел. — Він перехилився через стіл із залишками їхньої їжі і спрямував на неї погляд маленьких, колючих очей судді, що засуджує до страти, очей, що горіли, мов жар. — Ви повинні розповісти, що відбувається з ними — тими, хто почує пекельне повідомлення у своїх переговірних пристроях диявола. Ви мусите передати це далі. Усі, у кого вкрали денне світло, повинні почути — перш ніж стане запізно. — Він провів рукою над підборіддям, і Клай побачив, що його пальці трохи тремтять. Це можна було 6 легко списати на похилий вік, якби не одне «але»: досі він не бачив жодних ознак тремтіння. — Боїмося, що скоро справді буде пізно. Чи не так, Джордане?

— Так, сер. — Джордан точно думав, що він щось знає; вигляд у нього був наляканий.

— Що? Що з ними відбувається? — запитав Клай. — Це має якийсь стосунок до музики та з'єднаних дротами стереосистем, так?

Директор обм'як, ніби страшенно втомився.

— Вони не з'єднані дротами, — сказав він. — Пам'ятаєте, як я вам сказав, що обидва ваші припущення неправильні?

— Так, але я не розумію, що ви м...

— Є одна аудіосистема з компакт-диском усередині — це правда. Один скомпільований диск, ось чому весь час повторюються одні й ті самі пісні.

— Пощастило ж нам, — пробурмотів Том так, що Клай ледве його почув. Він намагався зрозуміти, що тільки-но сказав Ардай — вони не з'єднані дротами. Як таке могло бути? Ніяк.

— Музичні центри — стереосистеми, якщо вам так більше подобається, — розставлені по всьому полю, — продовжував Директор, — і всі ввімкнені. Вночі можна побачити їхні маленькі червоні світлодіодні лампочки...

— Тааак, — протягнула Аліса. — Я справді помітила якісь червоні ліхтарики, просто не звернула особливої уваги.

—  ...але у них нічого немає, ні компакт-дисків, ні касет, і їх не з'єднують ніякі дроти. Це просто підлеглі пристрої, що ловлять і транслюють звук із мастер-диску.

— Якщо у них розтулені роти, то з них теж іде музика, — сказав Джордан. — Зовсім тихо... навіть тихіше за шепіт... але її можна почути.

— Ні, — заперечив йому Клай. — Це все твоя уява, хлопчику. Швидше за все.

— Я сам не чув, — сказав Ардай, — але, звичайно ж, слух у мене вже не той, що раніше, коли я був прихильником Джина Вінсента і «Блу кепс». «Сто років тому», як сказали б Джордан та його друзі.

— Ви дуже консервативний, сер, — сказав Джордан. У його голосі звучала ледь помітна урочистість і очевидна любов.

— Так, Джордане, я такий, — погодився Директор. Він поплескав хлопчика по плечу, а тоді звернувся до інших. — Якщо Джордан говорить, що чув... то я йому вірю.

— Це неможливо, — сказав Клай. — Принаймні без передавача.

— Вони самі є цими передавачами, — відповів Директор. — Здається, цей хист з'явився у них з часів Імпульсу.

— Чекайте! — Том, як патрульний, підніс руку вгору, опустив її, почав говорити, знову підніс. Зі свого сумнівного прихистку біля Директора Ардая за ним уважно спостерігав Джордан. Нарешті Том сказав: — Ми тут що, про телепатію говоримо?

— Гадаю, що це не надто le mot juste[30] для означення цього феномена, — відповів Директор Ардай, — але навіщо дотримуватися термінології? Готовий побитися об заклад на всі заморожені гамбургери, які ще зосталися у моєму холодильнику, що ви вже вживали це слово раніше.

— Ви 6 виграли подвійні гамбургери, — сказав Клай.

— Ну так, але збирання у зграї — це інше, — втрутився Том.

— Тому що?.. — Директор звів угору кошлаті брови.

— Ну, тому що... — Том не зміг закінчити, і Клай знав причину. Воно не було іншим. Збирання у зграї не