Порожнє небо - Радек Рак
— Знайдеться, знайдеться. Якщо має розум, то напевне втік з-під штандарту віденського стерв’ятника. Скоро вже додому повернеться. Може, завтра, а може, в неділю. Війні вже кінець. Тепер всюди Росія.
Але Василько не повернувся ані днем пізніше, ані в неділю. Сємьон приймав у себе царських солдатів — чи, радше, приймали їх його доньки, бо старий Мровля повернувся до споглядання виднокраю. Лише час від часу заходив він у хату, аби пильнувати молодих, бо дівки, певна річ, дурнуваті й на баламутство піддатливі, а навіщо, аби люди потім плескали язиками; але майже одразу він повертався до споглядання, дивлячись у пустку, в далечінь.
Сидів у хаті й молодий Іван, особливо коли приходив рядовой Дмитрій. Іван швидко спобратимився із Дмитрієм, бо той сприймав його мало не як рівню та вчив скручувати цигарки, плювати й чорнити вуса. Тож вони разом сідали на порозі, палили та дивилися і шлях, росіянин розповідав жовнірські дотепи, які Іван не зажди розумів, але завжди сміявся. Також інколи вони говорили про Когоричку, Василькову наречену, яка часто приходила до Мровлів, і від тих розмов обличчя їхні бралися рум’янцем.
У Когоричку закохувався багато хто, і, мабуть, саме тому говорили, що й вона багатьох кохала. Баби — як баби, заздрі та до вроди ревниві, але про Когоричку навіть хлопці вели між собою мову. Лише балакали про неї, бо іншим чином мати її не могли. Бо краса її була того роду, що не дозволяла навіть марити про неї із руками під периною — зі страху, що наступного дня вона дізнається про ті нічні фантазії по їхніх обличчях. Один лише Василь Мровля простягав до неї руку; і хоча насправді був Василько вродливий юнак, але ніякий там не ясний пан чи принц. Тож, може, із вродливими жінками не настільки й важко.
Росіяни ж нічого про Когоричку не знали і не мали навіть часу замислюватися, чи вона із кожним — чи ні з ким. Бо на війні так воно є, що ані ворога, ані дівчину пропустити не можна. Тож від Дмитрія й довідався Іван, що Когоричка курвиться.
Скоро по світанку на Богоматері Покрови настав такий день, що війська царя знову відкотилися униз. Відійшов із ними й радісний гомін, і за однісіньку ніч з гір сповзла осінь, холодна та мрячна. Іван на прощання викурив цигарку із Дмитрієм, знаючи, що більше вони не побачаться. Дивлячись на темного, неосвіченого рядового, він бачив того замерзлим у лісі під якимось Грибовим чи Бехеровим, у скроні в нього зяяла дірка від цісарської кулі; ворони клювали його труп. Так бачив Іван, але нічого не сказав.
Після відходу росіян село залишилося смутним та мовчазним, мовби солдати не пішли геть, а померли. Лише щоденні візити Когорички в будинок Мровлів розбивали порожнечу осінніх днів.
Когоричка входила до хати без стуку. Хай там як, але вона все ще мала стати дружиною Василька, а отже — Мровлевою ґаздинею. Коли дощило, вона викручувала від вологи русяву косу, й тоді Іванові здавалося, що вся хата наповнюється запахом її волосся.
— Є вісті від Василька? — питала вона ще з порога, але було відомо, що вістей немає. Навіть друкованої листівки, однакової для усіх солдатів, де писалося: «Jestem zdrów і powodzi mi się dobrze» — «Ich bin gesund und es geht mir gut» — «Я є здоров і мені веде сє добре» — і так само на всіх мовах габсбурзького цісарства. Перш ніж прийшли росіяни, такі листівки приходили в ту чи ту хату, але від Василя не надійшло навіть такої.
Тож Когоричка йшла до Сємьона Мровлі, й вони разом споглядали далечінь, чекаючи, чи не надійде Василько. А коли той не надходив, Когоричка поверталася до хати, гомоніла якусь хвильку з Івановими сестрами, а він сидів собі біля пічки та слухав. Бабська балаканина — вона і є бабська: слова порожні та легкі, мов пух кульбаби, але робилося йому від тих слів якось тепліше в грудях. Тоді він починав видивлятися на Когоричку сміливіше, розглядав її риси, вигострені за останні тижні, на бридкі тіні та зморшки під очима, а раз йому навіть здалося, що він помітив у її косі срібну нитку — але, може, це була лише гра світла від лойового каганця, бо Когоричка ж лише на дві зими від нього старша. Ця худина, ця зморшкуватість, ця сива волосина, яка, може, й не була сивою волосиною, — все це призвело до того, що дівчина почала здаватися приступнішою, а приступність ця здиблювала волосся на Іванових руках і потилиці. Тож якогось вечора він сказав Когоричці:
— Проведу тебе додому.
— Ет, я сама піду. Недалеко.
— Проведу, бо пізно й на полонині темінь.
І так воно сталося, що він став проводжати її щовечора. Крізь баговиння, крізь морок, бо осінь загорнулася в сльоту, й повітря було холодним і вологим. Вони багато не розмовляли, бо всі слова звучали глухо та дерев’яно, падали в темряву, наче у воду, так, немов їх взагалі не вимовляли.
— Уважай, тут багнюка.
— Ходімо верхом, біля потоку її ще більше.
— На місяці капелюх, буде вітер.
— Ага.
Такими були ці розмови. Коли ж подув осінній хальний[12], то вони вже й зовсім не розмовляли, бо вихор запихав слова назад до рота, наче ті не варто було вимовляти. Зате, йдучи по трав’янистому пагорбу над долиною, можна було навіть лягати на вітер. Досить було розкинути вбік руки та довіритися хальному, нахилитися вперед так, щоб ледь не падати. Тіла охоче піддавалися повітрю, Іван та Когоричка не раз стояли так і стояли, хвилина за хвилиною, вітер та кров шуміли у вухах.
Якось, коли хальний стих, Когоричка сказала:
— Василько, мабуть, не повернеться з цієї війни.
У Івана аж морозом сипнуло поза спиною — як можна таке казати, таких речей вголос промовляти не слід, раз промовлене, воно стає реальністю, бо слово світ заклинає. Тож він нічого не відповів, але обидвоє вони вже знали, що Василь Мровля не повернеться додому, що він, либонь, лежить десь там, унизу, в багнюці, і що його тіло клюють ворони. Решту шляху Когоричка та Іван не озивалися один
