Хазяйка Примарного готелю - Анітка Санніфео

Поїзд ніс мене геть із рідного міста, де пройшли мої дитинство та юність. Тут мені все було знайоме та звично. Я знала кожну вуличку та провулок Еріоса, гуляла його майданами та бульварами… А що тепер? Що чекає на мене далі? На це запитання мені не зміг відповісти навіть Посольський. Він вручив мені на вокзалі пакунок із моїми документами, побажав гарного шляху та поспішив піти. Дивний тип. Чи всі поліцейські такі?

Я сиділа в кріслі біля вікна та якийсь час стежила за тінями, що мелькали за ним. Під мірне похитування вагона я заснула й прокинулася лише від гучного голосу провідника, що оголосив мою станцію — містечко Одар у передгірній частині Гріфреда. За вікном ледь заблищав світанок.

Ми зупинилися, я покинула вагон й озирнулась. На платформі було порожньо, поїздів у таку ранню годину тут проходить мало.

Куди мені йти далі? Як дістатися до потрібного місця?

Мої думки перервав молодий ковбой, що підійшов звідкись збоку. Він був одягнений у зелену сорочку та світло-коричневий комбінезон. На голові красувався солом'яний крислатий капелюх.

- Вас підвезти, леді?

- Буду вам вдячна, боюся сама я дороги не знайду... – відповіла я.

- О! Тоді вам пощастило, – перебив він мене. – Я знаю тут геть все. – Ніколас Самойлов, до ваших послуг, – він зняв з голови свій капелюх і вклонився.

- Емма Костіна, – представилася я. – Мені потрібний ось цей готель, серед Тегвенських гір. – Я простягла йому візитну карточку.

Хлопець кілька хвилин вивчав її з усіх боків і, нарешті, сказав те, що я боялася почути найбільше:

- Перепрошую, але такої адреси не існує. Це помилка, – його голос трохи здригнувся.

Чи мені здалося? Виглядав він вже не так упевнено і взагалі, здається, був наляканий.

- Існує, – впевнено відповіла я, несподівано для себе. Але в той же час я сама була на межі істерики і починала розуміти, що мене хтось просто розіграв і тепер десь за спиною сміється. А я... Я одна далеко від дому. До того ж тепер без роботи... Це ж треба було так попастися! Дурненька! Наївна дурочка! Цікаво, коли зворотній поїзд до Еріоса?

- Якісь проблеми, Еммо? – поряд з нами намалювався той приватний детектив, якого я бачила вчора в парку свого міста.

- Ви? Що ви тут робите, Тимуре… – я замислилася, згадуючи його по батькові.

- Тимур. Можна просто Тимур, – посміхнувся мені детектив. – То що у вас трапилося?

- Нічого. Просто мені дали адресу, якої не існує... – я тяжко зітхнула і всілася на свою валізу.

- Нічого. Просто мені дали адресу, якої не існує... – я тяжко зітхнула і всілася на свою валізу.

- Так не буває, – махнув він рукою. – Дозвольте? – він узяв із рук Ніколаса візитку і майже відразу відповів, – я знаю, де це. Треба ж... Нам з вами по дорозі. Який чудовий збіг, чи не так? Вас підвезти, Еммо?

- Серйозно? – Зраділа я. – Ви знаєте, як дістатися до цього місця?

- Звичайно, я останнім часом частенько там буваю. Тож чудово знаю це місто, хоч воно й не дуже популярне в Одарі. То що, підвезти? – знову спитав він, повертаючи мені картку.

- Буду вам вдячна, Тимуре. А то я переживати почала вже, що мене обдурили.

- Дрібниці. Я ж говорю, нам по дорозі. Дозвольте ваш багаж, Еммо?

- Так, дякую.

Я встала, розправила неіснуючі складки на своїх джинсах та футболці, Тимур легко підхопив мою валізу, потім схопив мене за руку і повів за собою до виходу в місто.

Ніколас лише розгублено дивився нам услід.

Тимур вивів мене на вулицю Одара, провівши через дерев'яну будівлю вокзалу. Тут стояло безліч електрокарів, а також кінські візки, незамінні для гірських поїздок. Вони з легкістю долали будь-які стежки, тоді як електронному транспорту не вистачало потужності.

Ми підійшли до екіпажу, запряженого чорною конячкою з шикарною гривою.

- Привіт, Максе, – махнув Тимур рукою кучерові, літньому чоловікові невисокого зросту, що стояв трохи осторонь та пив каву із паперового стаканчика.

- О, Тимуре, доброго ранку! Радий знов тебе бачити, – Макс поспішив до нас, простяг свою руку Тимуру. – А що це за мила леді із тобою, га? – грайливо спитав чоловік й подивився на мене вивчаючим поглядом.

- Моя знайома, Емма, – представив мене детектив. – Вона живе в Еріосі, але сьогодні випадково зустрів її тут на вокзалі. Вона до готелю їде. Того самого, – пошепки додав він.

Цікавість в очах дядечка змінилася повагою й навіть страхом.

- Та ви сідайте! Зараз поїдемо! – Макс відчинив дверцята повозки й допоміг нам забратися всередину, потім закинув у спеціальний відсік наші речі.

Ми зручно влаштувалися на м'яких лавках, а він всівся попереду.

- Тпру! Пішла, Матільдо! – крикнув він на конячку, і та слухняно попрямувала бруківкою у бік гір, найвища вершина яких була вкрита сніговою шапкою.

- Що означає ТОЙ САМИЙ ГОТЕЛЬ? – Запитала я, щойно ми рушили з місця.