Гонихмарник - Дарунок Корній
— Слухай, ти певен, що кіт досі на дереві? Може, він вже чкурнув звідтіля? — запитала Аліна.
Петро підняв одну милицю й показав десь у центр крони акації. Міцно притулившись до гілки, вниз дивився нажаханий кіт, направду сніжно-бузкового кольору.
А чому він не нявчить? — перепитала дівчина.
— Охрип. Три години поспіль давати концерт, — хлопець був готовий знову розревітися.
— Так, не рюмсати. Знімай свою куртку. Я через п'ять хвилин повернусь.
Аліна вихором влетіла в під'їзд. Занесла етюдник у майстерню, звідти забрала наплечник для занять зі спортивного орієнтування. Татко колись вирішив, що це саме «воно» для майбутнього митця. І логіку розвиває, й уважність, і тіло тренує, постійно на свіжому повітрі, а головне — зміцнює дух. Коли повернулася назад, то побачила вже трішки заспокоєного хлопця. Одягнувши поверх рожевої блузки куртку, Аліна відкрила рюкзак. П'ять років серйозних занять зі спортивного орієнтування, чемпіонка України зі спортивного орієнтування серед дітей — неабищо! Алінин тренер Єгор Вікторович — фанат своєї справи. Навчав не тільки вмінню вправно користуватися мапами та компасом чи орієнтуватися на місцевості за її рельєфом та ландшафтом, а й основам скелелазіння. Для цього частенько навідувалися на Високий Замок, їздили в Карпати, так би мовити, наочні заняття. Пару вузлів на альпіністському спорядженні — і вона вже на дереві. Через десять хвилин Аліна, уся подряпана, але щаслива, стояла під акацією, витрушуючи з куртки переляканого кота. Той із радістю пішов на руки до господаря, жалісливо й винувато зазираючи тому в очі.
— Бузочку, дорогесенький, пробач мою недбалість. Я більше не буду, не буду таким телепнем, — торохкотів хлопець. — Не знаю, як тобі віддячити? Дякую, дякую! Е-е-е…
— Мене звати Аліна.
— Бузок, тобто кіт — Бузок, а я — Петро! — затинаючись, відповів хлопець. — Дя-дякую, дякую, Аліно!
Будь ласка, рости великий! Давай допоможу тобі доплентатися додому. Ну що, Бузочку, мусиш мене потерпіти ще пару хвилин. На одній нозі господар тебе не донесе.
Вдома їй перепало на горіхи від мами за подряпані обличчя й руки та зіпсовану блузку. Тісніше з хлопцем вони не перетиналися. Так, лише чемно віталися. Знала — Петро навчається в універі.
— Привіт, Аліно! — весело озвався Петро.
— Привіт! Привіт! О, Безе, і тобі привіт, друже! Як ся маєш, шибенику?
Кіт поважно підійшов до Аліни, дозволив себе попестити й, зацікавившись джмелем, втратив до Аліни будь-який інтерес.
— А як твої справи, Петре? — ввічливо запитала дівчина.
— Добре! — відповів юнак. — Бачу, ти назовсім перебралася в майстерню.
— Ага! — після пережитого в парку довго розмовляти не хотілося, і справа тут не в Петрові. — Вибач, мушу бігти. Розумієш — сесія і все таке. Бувай.
— Аліно, стій! — зупинив її хлопець. — У мене квитки на сьогодні, тобто чи не хотіла б ти піти зі мною на концерт «Океану Ельзи»? Якщо ти їх не любиш, то можна сходити в кіно.
При слові «кіно» Аліну запекло в тому місці, де вона відчувала ще недавно липкі гидкі пальці.
— Ні! Дякую, Петре, не сьогодні. Можливо, іншим разом. Бувай! — і вона кинулася вгору східцями, не зупиняючись, слухаючи наростаючий ритм серця, переконуючись — вона жива.
Аліна пірнула у ванну, змиваючи із себе гидотні сліди пальців того мерзенного типа. Зручно вмостилася на ліжку, включила «Адажіо» Альбіноні. Сама не знає, скільки просиділа в темряві, одягаючи на себе шати музики, яка очищала її зсередини, там, куди не могла сягнути вода. Потім дивилась у вікно, рахуючи зорі, які сьогодні так жваво мерехтіли. Вона на ніч ніколи не зашторювала вікна, впускаючи до себе зоряне сяйво, навіть сяйво тих зірок, які вже давно померли, але ще тисячі й тисячі літ їх блиск падає в долоні живих, нагадуючи, що не все намарно. Навіть смерть!
Незчулася, як заснула. Вона летіла під музику Альбіноні між зорями, ніжно тулячи до себе Бузка. Потім був інший сон. Вона стоїть на вершині гори, довкола клекоче гроза, от-от захлюпоче злива. Грім сердито гупає дахівкою світу, затуляючи зорям шлях до землі. І тоді чорний саван неба розриває могутнє сяйво, мільярди промінчиків зір, наче стріли, впиваються в тіло землі… Аліна стоїть на горі, піднявши у височінь руки, і щось міцно тримає в кулачках — живе, пульсуюче, іскристо-срібне, ніби нитки від повітряного змія. Блискавиці блукають небом у пошуках спокою, і здається, що лишень вода здатна їх звільнити. І коли перші краплі дощу розпочинають упевнений біг, з обіймів сну її висмикує спотворена мелодія Баха… Телефонує тато. Отже, настав новий день і вже ранок.
За вікном на дахівці весело граються голуби, п'ючи воду з маленьких калабаньок. Сон у руку, чи рука в сон? Тому що уночі падав дощ.
Сьогодні субота, вихідний. Можна не поспішати. Аліна одягає шорти й майку, на голову бейсболку, на ноги — кроси, і вперед на ранкову пробіжку. Без бігу — наче без повітря. Поруч із її майстернею нова школа з чудовим стадіоном. Є де розім'ятися. У вуха — навушники, улюблена музика і настрій, як треба.
На стадіоні — людно. Тому що субота, тому що вихідний, тому що тепло, тому що вже майже літо. Люди літнього віку активно втікають від старості, не даючи їй жодного шансу, принаймні, тимчасово, молодь просто біжить, можливо, втікаючи від самих себе, принаймні, вдає це. На трибунах (о, це надто голослівно сказано, пару рядів із жорсткими лавами для глядачів) майже порожньо. Чомусь відразу впав в око юнак, вдягнений у біле. «Те ж мені дивовижа в таку спеку!» — пробубоніла собі під ніс дівчина. Аліні здалося, що хлопець за нею стежить. «Так, у тебе вже починає розвиватися манія переслідування, Алінко. Дай людині спокій», — говорить сама собі. Юнак сидить на лаві, недбало закинувши ногу на ногу, і лузає гарбузове насіння. Здивувало Аліну, що шкарлупу він не кидає собі під ноги, як то зазвичай буває в таких випадках, а дбайливо кладе у мішечок. Який педант! Час від
