Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

Поля складалися мозаїкою — жовтий квадратик до чорного. «Ковдра з клаптиків», — промайнуло десь на краю Ютиної свідомості. Блакитною змійкою звивалася маленька річка, а там, далі, синьою дугою вставало море.

Вітер відносив вдалину пронизливий драконячий запах; повертаючи голову, вона бачила невисоко над собою коричневу луску й ритмічні помахи перетинчастих крил.

Знову небо, біла безтурботна хмаринка, обрій, і небо знову… Юта смикнулася, роздираючи боки об стиснені пазурі, викрутилася та щосили вдарила ногами по твердій м’язистій лапі. Дракон не звернув на це ніякої уваги.

Стиснувши зуби, глибоко вдихнувши, Юта змусила себе розслабитися.

Вона безвольно зависла в міцних пазурах, замружившись і рахуючи про себе: п’ятнадцять, шістнадцять…

Пазурі здригнулися.

Дракон, либонь, вирішив, що жертва задихнулася, і послабив хватку. Трошечки.

Цього «трошечки» Юті вистачило. Рвонувшись що було сили, відчайдушно відштовхнувшись ліктями й коліньми, вона таки вивалилась в порожнє небо.

Здавалося, вона оглухла — навколо встала стіна ревучого вітру, спідниці накрили Юту з головою, і коли вона знову побачила землю — хтозна, вгорі або внизу — земля була вже набагато ближче.

Розчепірившись і завмерши, як зимова жаба в товщі озерної криги, забувши від жаху навіть замружитись, Юта летіла, падала, провалювалася в повітряну яму; у наступні кілька миттєвостей земля стрімко втратила подібність до ковдри з клаптиків та кинулася їй в обличчя.

На якийсь час її свідомість потьмарилася. Відчувши поштовх і раптовий біль, вона вирішила було, що вже розбилася на смерть і лежить, закривавлена, десь у полі; але вітер так само тріпав її сукню й волосся, і, відкривши очі, вона побачила, як земля віддаляється.

В останню секунду дракон підхопив жертву, яка вислизнула, і тепер його пазурі стискали Юту ще міцніше, ще болючіше впивалися в ребра й не давали продихнути. Втім, принцеса вже не мала сил боротися — вона тільки слабко вовтузилась, марно намагаючись розтиснути жахливі пазурі. Це заподіювало більше незручностей їй самій, ніж драконові, але Юта не здавалася, смикала ногами й, зігнувшись, намагалася вкусити вкриту дрібною лускою лапу.

Крізь туман, що став у неї перед очима, вона бачила все ж таки, як поля внизу змінилися густими лісами, де вже не було ні доріг, ні просік; часом вона впадала в безпам’ятство, а тим часом ліси заступила кам’яниста рівнина, потім постали сірі з прозеленню скелі, об які розбивався прибій — дракон заніс Юту на морський берег.

Юта бачила скелястий гребінь, що випинався в море вузькою косою й закінчувався величезною, дивовижної форми горою; дракон різко завернув, і Юта усвідомила з жахом, що насправді це замок — напівзруйнований замок, який угніздився в скелях. Нерівні вежі стирчали, мов гнилі зуби; дракон став знижуватися колами, начебто даючи Юті можливість розгледіти похилий підйомний міст, сліпі вікна-бійниці й круглу чорну діру — вхід у тунель, браму для дракона.

При вигляді тунелю сили Юти миттю подесятерилися — вона виривалася й пручалася, мов дика кішка; дракон засичав і шугонув у чорну діру.

Рот і ніс Юти миттю сповнилися попелом і кіптявою, позбавивши її змоги кричати. Затримайся дракон на мить у тунелі — і вона напевно задихнулася б, але ящір, блискавично проминувши абсолютно чорний коридор, увірвався в яскраво освітлене приміщення.

Тут страшні пазурі нарешті розтиснулись, і Юта відчула босими ступнями холод кам’яних плит.

Не втримавшись на ногах, вона сіла на підлогу й озирнулася, як уві сні. Кругла зала розмірами й оздобленням пасувала драконові; крізь неправильної форми отвір у стелі падав широкий сонячний промінь.

У центрі зали привиділася Юті громіздка споруда — стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. У центрі його випирав загострений залізний шип, а біля підніжжя — Юта похолола — горою лежали небачені, огидні інструменти, що викликали в сплутаній свідомості бранки образ чи то крамниці різника, чи то камери тортур. Затуманений Ютин погляд не міг уже розрізнити, що там іще купами звалено у віддаленому темному кінці зали; за її спиною задоволено засичав ящір.

Кінець принцеси Юти виявився страшнішим за найстрашніші казки.

Коротко скрикнувши, жертва дракона знепритомніла.

Перед її очима танцювали жовті вогники. Вона напівлежала на чомусь м’якому, її оточували тепло й тиша.

Горгулья, який огидний сон!

Вона потягнулася, не розплющуючи очей.

Де вона? Не схоже, щоб у своєму звичному ліжку. Може, вона знову задрімала над книжкою в улюбленому маминому кріслі?

Мама вишивала шовком сюжет стародавньої легенди про дівчину, викрадену…

Драконом?!

Вона розплющила очі й сіла.

У просторій залі було досить світло; догоряли поліна в каміні, і Юта дійсно сиділа в кріслі — але геть незнайомому, неабияк протертому й такому великому, що в ньому могло вміститися ще півдесятка принцес. Просто перед собою вона побачила стіл, до країв заставлений тьмяними винними пляшками, а по той бік столу — горгулья! — в такому самому кріслі сидів зовсім незнайомий чоловік, темноволосий, сухорлявий, зі страдницькою складкою між насупленими бровами. Схиливши голову на плече, він чи то розмірковував про щось, чи то дрімав.

Украй спантеличена, Юта якийсь час сиділа тихо, намагаючись згадати, що відбулося, як вона сюди потрапила, і, головне, хто цей незнайомець, що має зухвалість перебувати наодинці зі сплячою принцесою?

Може, вона занедужала, і це — лікар?

Думки її плуталися; вона не могла довести до кінця жодного ланцюжка міркувань, і, зневірившись, нарешті зважилася розліпити губи й тихенько покликати:

— Агов…

Незнайомець підняв голову.

У нього були вкрай трагічні, втомлені очі — як здалося Юті, темно-зелені. Побачивши, що принцеса прокинулася, він не виявив ні радості, ні хоча б зацікавлення.

Якийсь час вони дивилися один на одного — незнайомець з тугою, Юта — з дедалі більшим сум’яттям.

Нарешті, незнайомець, зітхнувши, подався вперед і поставив на стіл порожню склянку, яку весь цей час тримав у руці.

Юта запитала пошепки:

— Ви — лікар?

Незнайомець криво посміхнувся, і Юта зрозуміла — ні, він не лікар. Роздратована власною нерішучістю, вона запитала голосніше й вимогливіше:

— Так хто ж ви, горгулья, такий і що ви тут робите?

Незнайомець уп’явся на неї спантеличено, потім простягнув руку до найближчої пузатої пляшки й наповнив з неї свою склянку. Відпив, поморщився, знову втомлено глянув на Юту. Підняв брови:

— Гарне запитання… Ви що ж, геть нічого не пам’ятаєте, принцесо?

Голос його був ледь хриплуватий — Юта могла заприсягнутись, що ніколи не чула його раніше.

Незнайомець тим часом піднявся, причому з видимим зусиллям — либонь, він уже чимало випив.

— Дозвольте вам нагадати, принцесо, — він дивно посміхнувся, — дозвольте вам нагадати, що вас викрав дракон.

Юта