Чвара королів - Джордж Мартін
Прибувши до Тулумбасу, Давос побачив, що тузінь високородних лицарів та вельможних значкових саме збирається геть. Князі Кельтигар та Веларіон коротко кивнули до нього і пішли собі, інші взагалі не звернули уваги, але пан Аксель Флорент раптом зупинився перекинутися слівцем.
Дядько королеви Селиси статурою скидався на барило, мав дебелі руки та криві ноги, а до того ж був капловухий, як усі Флоренти — ще гірше, ніж його небога. Цупка шерсть, яка стирчала з його видатних вух, не заважала йому, втім, чути більшість того, що робилося і говорилося у замку. Впродовж десяти років пан Аксель служив каштеляном Дракон-Каменя, поки Станіс сидів у Робертовій раді в Король-Березі, але останнім часом вибився на перші місця серед людей королеви.
— Пане Давосе, маю незмінне задоволення бачити вас, — мовив він.
— Так само і я вас, ласкавий пане.
— Я примітив вас сьогодні вранці. Хибні боги палали веселеньким вогнем, чи не так?
— Так, вони горіли вельми яскраво.
Давос не довіряв панові Акселю, незважаючи на приязну розмову. Адже дім Флорент, за малим винятком, усім гуртом став за Ренлі.
— Пані Мелісандра каже нам, що іноді Ра-Гльор дозволяє своїм вірним слугам бачити у вогні майбутнє. Цього ранку я начебто бачив у вогні десяток прекрасних дів-танцівниць, вдягнених у жовті шовки. Вони крутилися і вихилялися перед великим королем. Гадаю, то було віще видіння, пане мій. Погляд краєм ока на ту славу, яка чекає на його милість після взяття Король-Берега і престолу, що належить йому за правом.
«Станісові не до смаку такі танці» — подумав Давос, але не насмілився сперечатися з дядьком королеви.
— Я бачив самий лише вогонь, — мовив він, — ще й від диму сльози потекли. Мушу прохати вибачення, пане, король чекає.
Він рушив собі мимо, питаючи себе, чого це пан Аксель причепився. «Адже він — людина королеви, а я — короля.»
Станіс сидів за Мальованим Столом, при боці мав маестра Пилоса, а перед собою — нагромадження паперів.
— Пане лицарю, — мовив король, щойно Давос увійшов, — гляньте-но на цього листа.
Давос покірно взяв один з паперів навмання.
— На вигляд гарний, ваша милосте, та на жаль, слів не розберу.
Давос читав мапи та креслення незгірш інших мореплавців, але літери та письменство його волі не корилися. «Зате мій Деван уже вміє читати, а разом із ним — малі Стефон та Станіс.»
— Забувся. — Дратівлива борозна простягнулася між бровами короля. — Пилосе, ану прочитай.
— Так, ваша милосте. — Маестер узяв один із пергаменів і прочистив горлянку. — «Усім добрим людям вітання шле Станіс, законний син Стефона Баратеона, князя Штормоламу, від шлюбу з його вельможною дружиною Касаною з дому Естермонт. Сим проголошую, і клянуся у тім честю свого дому, що мій любий брат Роберт, наш покійний король, не лишив по собі жодного законного тілесного нащадка, поєлику отрок Джофрі, отрок Томен і отроковиця Мирцела суть негідні вилупки від кровозмісу Серсеї Ланістер з її братом Хайме-Крулерізом. За правом крові та родоводу я від сього дня проголошую Залізний Престол Семицарства Вестеросу своїм законним володінням і закликаю всіх доброчесних підданих підтвердити свою вірність їхньому єдиному панові та володарю. Складено у Світлі Господньому, скріплено власноручним підписом і печаткою Станіса з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя.»
Пилос поклав пергамена, тихенько зашурхотівши ним.
— Хай буде «з її братом, лицарем Хайме, відомим як Крулеріз», — мовив Станіс, суплячись. — Хай який негідник він є, лицарського звання в нього ніхто не забирав. І не знаю, чи мусимо ми називати Роберта «любим братом». Він мене любив не більше, ніж того вимагав братній обов’язок, і я його так само.
— То чемний звичай, він нікому не шкодить, ваша милосте, — спробував заперечити Пилос.
— То брехня. Викинь її геть. — Станіс обернувся до Давоса. — Маестер каже, що ми наразі маємо сто сімнадцять круків. Я бажаю, щоб вислали усіх. Сто сімнадцять круків донесуть сто сімнадцять списків мого листа до всіх закутків держави від Вертограду до Стіни. Хай сотня прорветься крізь буревії, яструбів та стріли ворогів. Якщо так станеться, то сотня маестрів прочитає мої слова стільком князям і панам у стількох світлицях і опочивальнях… а далі листи можуть потрапити у вогонь, а вуста навіки замкнутися мовчанкою. Може статися, що ті князі та пани люблять Джофрі, Ренлі чи Робба Старка. Я — їхній законний король, та вони дадуть мені одкоша, якщо завважать за можливе. Тому мені потрібні ще й такі, як ти.
— Я слухаю вашу волю, мій королю. Завжди й незмінно.
Станіс кивнув.
— Я хочу, щоб ти повів «Чорну Бету» на північ: до Мартинова, до Пальців, до Трьох Сестер, ба навіть до Білої Гавані. Твій син Дал хай піде «Примарою» на південь, повз Пізьму і Зламану Руку, вздовж узбережжя Дорну аж до Вертограду. Кожен із вас повезе скриню листів і віддаватиме по одному в кожному порті, в кожному замку чи городці, в кожному рибальському селищі. Прибийте ті листи до дверей усіх септів і шинків, щоб їх міг прочитати кожен, хто розбирає грамоту.
На це Давос відповів:
— Її розбирає не надто багато людей.
— Пан Давос правду каже, ваша милосте, — додав маестер Пилос. — Краще б листи читали вголос.
— Краще, але й небезпечніше, — відказав Станіс. — Гадаю, мої листи в державі сприймуть не надто схвально.
— То дайте мені лицарів, хай читають вони, — мовив Давос. — З вуст родовитих панів ті слова пролунають вагоміше.
Схоже, Станісові думка сподобалася.
— Гаразд, я дам тобі таких людей. В мене є сотня лицарів, які радше читатимуть вголос, аніж битимуться. Дій відкрито там, де зможеш, а в інших місцях скрадайся потай. Застосуй усі свої перемитницькі штуки: чорні вітрила, потаємні затоки й пришиби, аби справу зробив. Якщо тобі не вистачатиме
