Тисячолітні. Відьма має померти - Анастасія Анпілогова

«Він ще не знає, що його син мертвий. От і добре.»

— Злазь зі свого коня і ходімо справді поговоримо у мене в кабінеті. Ця розмова стає не для всіх вух.

Краплі дощу посилилися. Дівчина спустилася з коня і пішла за маркізом до його кабінету. Там він сів за гарний різьблений стіл, а Хельга за кілька метрів навпроти нього. За дверима до кімнати стояла варта.

— Маркізе, я хочу налагодити стосунки з вашим сином на стільки, що готова навіть сама поїхати до Ліфельдорфа і знайти його. Якщо ви надішлете зі мною кілька своїх людей, щоб вони допомогли мені його повернути.

— Поясни мені спочатку, що між вами відбувалося з моменту, коли ви вперше побачились і до сьогодні. І тоді я сам ухвалю рішення, що з тобою робити.

«Ох, і тонким льодом, ти пішла, дівчинко, — подумки сказала сама собі Хельга, — але назад дороги немає.»

Вона витримала невелику паузу, обмірковуючи слова.

— Роберт весь час, ще з моменту першої нашої зустрічі з мене глузував і знущався. Я боялася його. Завжди. Дуже. Тому я так сильно не хотіла виходити за нього заміж. На полюванні це було не чаклунство і не магія. Вовк та ворон належали синові лісничого. Я просто хотіла всіх налякати. З весілля я втекла, бо, крім страху перед привидом, я ще й Роберта боялася. Коли я хотіла втекти ще раз, то порізала руки об уламки скла, які він насипав перед моїми вікнами.

— З чого ти взяла, що це зробив саме він? — хмикнув маркіз.

— Він сам мені в цьому зізнався. Усе весілля я мало не свідомість втрачала через те, що у мене всі руки були в порізах. Звісно, ​​я під кінець весілля втекла. А він мене спіймав і мало не задушив і цієї ж ночі намагався мене зґвалтувати. Я, враховуючи всі обставини, не можу назвати це відмовою від першої шлюбної ночі.

— І мало не вбила його.

— Ні, я не хотіла його вбивати. Я не розуміла, що роблю та захищалася. Будь-яка б так вчинила на моєму місці. Поруч із ліжком лежав ніж вашого сина.

— І куди він потім зник?

— Звідки я можу це знати? Маркіз, самі подумайте, там напевно була метушня та сум’яття, коли всі зрозуміли, що вашого сина поранено. Може, хтось його просто забрав. Або Роберт наказав його комусь віднести.

— Сум'яття було. — погодився маркіз, але обличчя його залишалося незадоволеним. — Ну, гаразд, припустимо, що так усе й було. Продовжуй.

— Роберт розлютився і посадив мене до вежі, де були інші дівчата. Він мене там майже не годував і бив. Наді мною зглянувся стражник. Він убив решту і відімкнув двері. Я втекла з фортеці та таємно жила кілька місяців у друзів. Я не говоритиму, де і в кого, я присяглася це нікому не розповідати, цій благочестивій парі.

— Про вежу, окрім мого сина, ніхто практично не знав, це мій недогляд. Я, якщо тобі хочеться знати, насварив Роберта за це. Але не був із ним надто суворим, бо він страждав через твою відсутність. Він пив цілими днями. — з жалем сказав він.

Хельга відчула, що маркіз розм'якшується.

— Мені шкода, що так сталося, але зрозумійте і мене. Роберт мав такий бурхливий характер, що міг би просто мене вбити через свої насамперед емоції.

Маркіз Ліфельдорський ствердно похитав головою і дівчина продовжила.

— Я хотіла повернутися до нього і повернулася, як ви знаєте. Але Роберт знову став тримати мене під вартою. Я не знаю, хто цього разу вбив стражників. Справді, не знаю, але коли я побачила їх мертвими, то дуже злякалася і вирішила знову тікати. І далі почався повний жах. Ваш син і мій чоловік, він ніби зовсім перестав контролювати себе і наказав мене посадити у в'язницю через чаклунство. Підлаштував суд і мене мало не стратили. Я згоріла б у вогнищі, якби не вибух.

— Кажуть, що це твої відьомські витівки. Ти це влаштувала і зникла з багаття.

— Це не так. Я сама не знаю, чому сталася ця жахлива подія. Але мене відкинуло від багаття, я впала на площу у натовп. Там мене майже одразу підібрав Роберт. Я благала його про прощення, за свою поведінку та обіцяла бути благочестивою дружиною, але він тільки сердився і встромив у мене шматок розбитого вітража, і залишив помирати. Добрі люди допомогли мені знову і виходили. Частину моєї відсутності я провела в Ервенському монастирі у сестри. І ось я повернулася сюди у фортецю, щоб розповісти правду. Подумайте, мілорде, якби я вам брехала і всі плітки про те, що я відьма, були б правдою, навіщо мені повертатися сюди, знаючи, що мене можуть стратити за все це.

Маркіз замислився, а потім посміхнувся.

— Може, щоб убити мене, або мою дружину, або Роберта, або перебити тут усіх на помсту.

Він знову задумався, його погляд блукав столом.

— Чи ти, проста дівчина, яка рятувалася від невгамовного характеру мого сина, чи брехлива, злісна, мстива відьма? Я повинен подумати. Завтра повернеться Роберт. Послухаємо, що він скаже на твої аргументи. А поки. Варто! Візьміть її під конвой, будьте з нею чемні, але й стежте за нею уважно.