Змінити Дракона - Олександра Метафор
Дівчина захникала, але дракон сприйняв це інакше, бо почала обіймати і втішати. На ділі ж Маріанна вже продумувала план втечі.
Кімната Маріанни була наповнена мороком за відсутності будь-яких ламп. Самюель пішов, залишивши її на самоті. Ейпріл вийшла з куточка кімнати і повільно піднялася на ліжко, взявшись лапами за край.
- Маріанно, я відчуваю твою тривогу.
Маріанна підняла очі в задумливості. Сіре небо плакало монотонним дощем, немов розкривши безкрайній склад мізерних сліз. Хмари, немов зловісні примари, блукали небесами, заглушаючи останні залишки світла. Вітри тихо шепотілися між деревами, що смокчуть, і кожен шерех здавався проникливим стогоном природи.
- Ейпріл, Самюель не хоче мене випускати. Мона хоче вбити мене, щоб я не дісталася Седріку - гарне питання, навіщо я йому взагалі, якщо є готовий дракон.
- Може тому й потрібна, - сумно зауважила кішка, - щоб, маніпулюючи тобою і твоєю смертю, змусити Самюеля керувати Сиренами...
- А смерті в академії? - Відрізала дівчина, - Вони якось пов'язані з цим усім, але в твій план не вписується.
Ейпріл промовчала. На вулицях міста плавали калюжі, наче неспокійні дзеркала, віддзеркалюючи безбарвні будівлі й порожнечу перехожих. Парасольки танцювали в руках перехожих, намагаючись укрити їх від безперервного потоку дощових крапель. Галявини і поля перетворилися на болота, в яких замерзлі квіти втратили свою живу красу. Там було життя - тьмяне, одноманітне й депресивне - але життя.
- Слухай, - перервала важке мовчання кішка, - Ректор і студенти кажуть, що вони відчувають темні вібрації. Це стало основною причиною закриття академії, тож... Може, в моїх словах є сенс? Може, Сирени вже діють?
- А Седрик їх не може контролювати?
Кішка кивнула. Ситуація починала прояснюватися, але що більше Маріанна усвідомлювала це, то сильніше занурювалася в себе. Якщо все сказане Ейпріл правда, то Самюель нізащо не випустить дівчину з кімнати. Імовірно, навіть матиме рацію. Імовірно, Седрик почне ставити на ньому експерименти, щоб з'ясувати правду, доки дівчина помиратиме від холоду й голоду, замурована в псевдобезпеці.
Люди на волі - або, принаймні, на вулиці - рухалися повільно, ніби кожен крок був важким тягарем. Віддзеркалення сумних облич у мокрих вікнах здавалися відбитками втрачених надій і втрачених моментів.
У таку депресивну погоду навіть запах вологої землі здавався затухлим, позбавленим свіжості. Повітря наповнювалося холодом, що проникав крізь одяг і шкіру, немов крижаний дотик зими. На вулицях не було веселки, тільки безкрайній спектр сірих відтінків, що розкинувся на землі й у душах тих, хто намагався прокинутися в цьому дощовому сні.
- Ейпріл, мені потрібна твоя допомога. - Майже в паніці промовила вона. - Ти кішка, тебе не спіймають члени Ордена. Тобі потрібно знайти Калеба.
- Калеба? Вампіра, який днями чатував тебе під покровом ночі?
Дівчина кивнула. Усе її нутро підказувало, що він знає, як допомогти, і точно не триматиме її під замком і в невіданні.
- Сама посуди, - міркувала Маріанна, переконуючи духа допомогти, - він дуже древній вампір. Якщо мене не обманює пам'ять, то йому вже понад 500 років, він мою прабабку дитиною бачив!
Ейпріл змушена була погодитися з цим - вони обидві вивчали генеалогічне дерево в маєтку Леромео.
- Він точно знає про Сиренів, і звідки в Седрика доступ до них.
- І влада.
- І влада над ними, - погодилася Маріанна, - і він казав, що хоче захистити мене.
Ейпріл кивнула головою.
- Я зроблю, що в моїх силах, але не обіцяю, що знайду його.
Маріанна схопила її за лапи, дивлячись їй в очі.
- Будь обережна, Ейпріл. - Голос дівчини тремтів. - Мона може бути небезпечною. Вона знає, що може дістатися до мене через тебе. Але це єдиний спосіб, як нам вибратися звідси максимально непоміченими.
Кішка кивнула знову і зникла в тіні кімнати. Маріанна знову залишилася сама, але тепер у неї була надія. Калеб міг прийти на допомогу, і, можливо, разом вони зможуть впоратися з темною загрозою, яка тіснила їх з усіх боків. В її очах засяяло світло рішучості, і вона почала готуватися до того, щоб зустрітися з темрявою віч-на-віч. Вона була готова на все, аби врятувати свого дракона.
На тлі дощу, що обсипався, краплі стікали з дахів і дерев, немов сльози, відмиваючи хмари з небес і землі. І тут, раптово, як живий хоровод надії, з'явилася веселка. Її барвиста дуга вимальовувалася у спогадах зігрітого сонячного світла, немов міст, що з'єднує два кінці безкрайнього небесного простору.
Маріанна дивилася на неї із завмиранням. Це був той самий знак, якого вона так чекала. Той промінь надії, який їй був потрібен. Вона притулилася до скла, сподіваючись стати, злитися з веселкою в єдине ціле.
Кожен колір, ніби акварельний вибух, мерехтів у вологому повітрі, створюючи картину мальовничої краси. Червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, і фіолетовий - усі вони танцювали в небесах, немов чарівні хранителі надії, обіцяючи, що після кожного дощу настає сонячне сходження.
- Я врятуюся, - прошепотіла Маріанна, прикриваючи очі.
Промені світла проникали через краплі дощу, створюючи блискучі алмази в повітрі, і волога в повітрі здавалася просоченою чарами. Сірі вулиці оживали під кольоровими відбитками, і навіть віддзеркалення у вікнах будівель ставали калейдоскопом райдужних образів.
