Прокляті - Чак Паланік

За ґратами інших кліток їхні мешканці видирають з голови волосся. Розгнівані душі, вони рвуть на шматки свої тоги й одіж, зривають із себе горностаєві шуби, і савани, і шовкові сукні, і твідові костюми з вулиці Севіл Роу. Дехто з них, наприклад римські сенатори чи японські сегуни, померли й були засуджені до Пекла задовго до того, як я навіть народилась. Ці замучені кричать щосили. Краплі їхньої безтямної слини створюють туман у смердючому повітрі. Піт стікає струмками в них по лобах і щоках, набуваючи жовтогарячого жевріння у навколишньому світлі від пекельного полум'я. Натуралізовані прибульці до Аїду молотять повітря руками й ногами, щуляться, трясуть кулаками у напрямку палаючого неба, б'ються головами об залізні ґрати, доки не сліпнуть від потоків власної крові. Інші впиваються нігтями у власне обличчя, здираючи з нього шкіру, видряпують очі. Верещать хриплими, зірваними голосами. У прилеглих клітках… у клітках за рядами кліток… опинившись у пастці, ряди кліток тягнуться до палаючого горизонту у будь-якому напрямку. Незчисленні мільярди чоловіків і жінок жалібно скиглять, впадають у відчай, викрикують свої імена чи становище в суспільстві — монархи, платники податків, переслідувані меншини, законні володарі власності. У цій пекельній какофонії історія людства розколюється на особистий протест. Вони вимагають прав, притаманних їм від народження. Наполягають на своїй праведній невинності як християн, чи мусульман, чи євреїв. Філантропів чи лікарів. Тих, хто творить добро, чи мучеників, чи кінозірок, чи політичних активістів.

У Пеклі нам завдає тортур саме прихильність до певної ідентичності.

Вдалині, ідучи тим самим шляхом, яким я так нещодавно повернулась, пливе яскраво-синій спалах. Пляма яскраво-синього кольору, яку чітко видно на тлі жевріючого помаранчевого й червоного полум'я, цей синій німб, гойдаючись, просувається вперед, продирається з-поміж віддалених кліток і їх волаючих мешканців. Синя іскра рухається, не зупиняючись, повз померлих президентів, що скрегочуть зубами, й не звертає жодної уваги на забутих імператорів і володарів. Синя пляма щезає за купами іржавих кліток, зникає за юрбами безумних колишніх римських пап, її загороджують залізні вулики усунутих і кинутих за ґрати шаманів, що схлипують, і отців міст, і вигнаних похмурих членів роду, — лише для того, щоб за секунду стати трохи синішою, трохи більшою, трохи ближчою. Таким чином яскраво-синя пляма рухається зигзагом, наближається, просувається лабіринтом відчаю і розчарування. Яскраво-синій, що губиться у хмарах мух. Синій, що прикривається час від часу повітряними ямами густого, темного диму. Утім, він знову з'являється, більший, ближчий, аж доки синя пляма не стає волоссям, пофарбованим у синій колір ірокезом на бритій голові. Голова похитується, сидячи на плечах, затягнутих у чорну шкіряну мотоциклетну куртку; її підтримують і просувають уперед дві ноги, одягнені у джинси з синього деніму, а також дві ступні, взуті в чорні черевики. Із кожним кроком на черевиках дзеленчать велосипедні ланцюги, огорнуті навколо щиколоток. Панк-рокер, Стрілець, наближається до моєї камери.

Притискаючи одну затягнуту в чорну шкіру руку до тулуба, Стрілець несе коричневий конверт із цупкого паперу. Запхавши руки в кишені джинсів, затиснувши конверта між ліктем і стегном, Стрілець поводить прищавим підборіддям у мій бік і каже:

— Агов! — потім кидає погляд на людей, що нас оточують, поглинених поганими звичками, відчуттям власної правоти і похіттю. Кожна особа відрізана, ізольована від будь-якого майбутнього, будь-яких нових можливостей, замкнута у шкаралупі власного минулого життя. Стрілець хитає головою та каже:

— Не треба ставати схожою на цих лузерів…

Він не розуміє. Правда полягає в тому, що я — передпідліток, і мертва, і неймовірно наївна й дурна — а ще я приречена на Пекло. Назавжди.

Стрілець дивиться мені просто в очі й каже:

— Очі в тебе геть почервонілі… псоріаз посилився?

До того ж, я брехуха. І я відповідаю:

— Насправді, ніякого псоріазу в мене немає.

Тоді Стрілець питає:

— Ти плакала?

І брехуха така велика, що відповідаю:

— Ні.

Не те щоб приречення до Пекла — цілком моя провина. На свій захист хочу зазначити, що тато завжди казав, ніби диявол — то одноразові пелюшки.

— Смерть — процес довгий, — зауважує Стрілець. — І твоє тіло — перша частина тебе, якій настає гаплик.

Тобто: окрім цього, мають померти і твої мрії. Потім — твої сподівання. І гнів на те, що ти витратила ціле життя на вивчення лайна, і любов до інших, і заробляння грошей, — і все лише для того, щоб урешті-решт цей непотріб перетворився на абсолютний нуль. Насправді вмирання фізичної оболонки — то найлегше. Окрім цього, мають померти і спогади. Й его. Гордість, і сором, й амбіції, і надія — і на те, щоб зник увесь цей непотріб, який звуть «особистими рисами», можуть піти століття.

— Все, що можуть побачити люди, — це вмирання тіла, — продовжує Стрілець. — Та Гелен Ґерлі Браун вивчила всього лише сім етапів того, як ми врізаємо дуба.

Я перепитую:

— Гелен Ґерлі Браун?

— Та ти знаєш, — наполягає Стрілець. — Заперечення, торги, гнів, депресія…

А, то він про Елізабет Кюблер-Росс.

— От бачиш, — посміхається Стрілець. — Ти розумна… розумніша за мене.

Правда полягає в тому, розповідає Стрілець, що ми залишаємося в Пеклі до того, як вибачимо собі.

— Ти облажалась. Гру скінчено, — каже він. — Тож просто розслабся.

Гарні новини: я не якийсь там придуманий персонаж із книжки, не Джейн Ейр чи Олівер Твіст, для мене тепер немає нічого неможливого. Я можу стати кимось іншим, не через тиск або розпач, а просто тому, що нове життя здається мені радісним, чи цікавим, чи прикольним.

Стрілець знизує плечима й каже:

— Маленька Меді Спенсер померла… тож, мабуть, настав час тобі продовжувати пригоди власного існування, — коли він знизує плечима, конверт, що він його затискав під пахвою, вислизує звідти й опускається на кам'янисту землю. Конверт із цупкого паперу. На коричневому тлі стоїть штамп «конфіденційно» — це слово надруковано великими червоними літерами.

Я питаю:

— Що це таке?

Нахиляючись, щоб підняти конверт, Стрілець перепитує:

— Ось це? — а потім відповідає: — Це результати тесту на спасіння душі, який ти проходила, — під кожним нігтем у нього чітко видні півмісяці бруду. По всьому обличчю розкидана галактика прищів, які жевріють різними відтінками червоного.

Під «тестом на спасіння душі» Стрілець має на увазі той дивний тест на поліграфі, детекторі брехні, коли демон питав моєї думки стосовно абортів і одностатевих шлюбів. Тобто: це було визначення того, чи мене слід відправити до Раю чи Пекла, а можливо — й дати дозвіл на