Ритуал, Марина та Сергій Дяченко

«Довгоноса сучка спритно обкрутила бідолаху-принца.»

На Юту наче небо звалилося. Хтось говорив промови, поруч уважно слухав Остин — а Юта більше за все боялася, що він помітить аркушик у її руках і запитає: «Що це?»

За нею спостерігають. Тільки й чекають, щоб вона почервоніла або заплакала. Треба триматися.

Куди запроторити кляту записку? Зібгати й викинути, щоб слуги прочитали?

Вона всміхалася так, що судомило губи, а руки під столом терзали й рвали папірець, допомагаючи Юті витерпіти цю гру.

Минула ціла вічність, перш ніж нескінченний прийом завершився; Юта не доторкнулася ні до вина, ні до страв. Остин дивився на неї осудом, прошепотів навіть:

— Королево, як ви поводитесь?

Королева придушила в горлі спазм.

Заплановано було також прогулянку зимовим садом та зустріч Остина з Королівською радою Акмалії, але Юта залізла в карету й сказала, що хоче негайно їхати додому. Остин був чорний як хмара:

— В чому справа? Що за істерика?

Юта вся тремтіла, мов у пропасниці; вона була в такому стані, що запитай зараз Остин: «Що трапилось, люба?» — вона не втрималася б і все розповіла.

Але він не запитав.

Візит було перервано через раптову хворобу королеви Юти. Остин не побажав їхати з нею в кареті — йому подали верхового коня.

Трясучись у задушливій оксамитовій напівтемряві, Юта ковтала сльози й думала: це неправда. Остин одружився з нею через кохання… Вона ще доведе, що гідна бути його дружиною!

Вона відсунула фіранку від вікна й побачила зорі. Високо, в зеніті, сяяв Вінець Прадракона.

* * *

У темному й неясному своєму дитинстві він чув від когось — чи то від батька, чи то від діда — древню приказку: «Дракон завжди знайде шлях за море».

За море вирушали найдужчі або найзавзятіші. Або ж найфанатичніші — адже за щастя побачити землю Прадракона іноді доводилося платити й життям. Двісті перший нащадок Арм-Анн ніколи не думав про прощу.

І ось, зависнувши в зеніті над замком, він уперше задумався про це.

«Ці скелі зубчасті — хребет Прадракона, це сонце сліпуче — гортань Прадракона…» Арм-Анн усвідомив, що залишити все як є — значить приректи себе на довгу смерть від туги.

«Дракон завжди знайде шлях за море».

Він зійшов у підземелля й попрощався із предками — дехто з них склав голову, шукаючи святиню роду. Де б вони не перебували зараз, вони мають бути втішені шляхетним поривом молодшого непутящого нащадка.

Потім він повернувся в кімнату з каміном і довго сидів, вдивляючись у попіл.

Тепер Юта спокійна й щаслива. Він жив без неї більш ніж двісті років, а з нею не прожив і року. Порожнеча, дірка, що залишилася після її зникнення, заросте згодом; будуть тягнутися й тягнутися дні, він постаріє, і, може бути, інколи дозволятиме собі спогад… Іноді. І день, коли він згадає Юту, раптом виділиться з низки довгих та однакових днів. Але це буде згодом, коли стихне оце… оця… Напевно, біль втрати.

Так, люди називають це саме так. Мине час, і кожна дрібниця перестане нагадувати йому Юту. Але для цього треба виждати, перетерпіти.

Розвиднілось.

Тоді Арман підвівся й, не озираючись, покинув замок. Шлях його лежав до вигнутої лінії обрію.

Могутні крила розсікали ревище вітру. Внизу панічно металися сірі спини чайок. Він трохи уповільнив рух — хто знає, скільки доведеться летіти без зупинки, без перепочинку?

Потім чайки зникли — Арман летів усе далі й далі від твердої землі. Небо над його головою було так само чисте, але праворуч і ліворуч тяглися широкі поля хмар. Здіймаючись вище, він бачив їхні спини — рожеві з білим, подібні купам калидонячого пуху. Хмари громадилися округлими брилами, змінювали форму й колір — нескінченні пасма линули туди, де небо сходиться з землею… Спускаючись трохи нижче, він міг бачити їхнє підчерев’я — блакитне з сірим, пласке, як підошва.

Світ був неосяжно великий, і тільки сонце, що неспішно пробирається серед хмар, могло побачити його відразу — весь… Але нескінченні прогулянки небом давно набридли світилу, і воно дивилося на величезний світ звично-байдуже. Ну, дракон летить через море. Нехай собі летить…

Той інстинкт, що вів його предків просто до мети, говорив в Армані невиразно й глухо. Він знав тільки, що треба рухатись прямо на схід.

Минув день, настала ніч, і він перестав бачити обрій. Крила його рухалися повільніше й важче, і болісною була думка, що на мільйони помахів навколо простягається тільки вода й вода, слизька, зрадницька поверхня.

Зайнявся ранок, і він з подивом побачив, що майже не збився з курсу. Випуклий обрій оповився на сході малиновим і випустив у небо важке рожеве сонце. Хмари розтяглися по краю неба, немов сліпі, ведені поводирем.

Раніше Арману ніколи не доводилося кілька діб поспіль триматися в повітрі. Йому хотілося пити; втомлений, він зрадів, побачивши з висоти маленький пологий острівець.

Зробивши коло й переконавшись, що острівець порожній, він з полегшенням почав знижуватися. Що нижче він опускався, то густіші ставали хвилі смороду, які зненацька досягли його ніздрів.

Острів був роздутим черевом велетенської здохлої рибини; дрібні морські мешканці спінювали воду навколо неї, кваплячись поласувати падлом такого щедрого розміру. Як не важко було Арманові, але відпочивати на трупі він не став — насилу знову набрав висоту та з затятістю безумця рушив в напрямку, вказаному глухим, ледь жевріючим інстинктом.

Наступна ніч була жахлива — він впадав у забуття на льоту. Море під ним слабко світилося, над фосфоричними хвилями здіймалися чиїсь голови, і якісь істоти виштовхували з води желеподібні туші, щоб знову поринути в безодню. Якоїсь миті Арману здалося, що в темряві він бачить море наскрізь — воно блищить, важко колихається, кишить щупальцями й білими виряченими очима, і всі очі проводжають його, дракона, казна-як залетілого в ці краї… Він хотів дихнути вогнем, аби розсіяти кошмар — але з пересохлої горлянки вирвалася лише самотня іскра, та й та відразу згасла, наче її злизала ніч.

Вранці він отямився на твердій землі. Як дістався до крихітного архіпелагу — пам’ять підказати відмовлялася. Напевно, Прадракон його пожалів.

Розпростерта в піску пазуриста лапа здригнулася. Нею пробігла ніби судома, і тієї ж миті в пісок вчепилися людські пальці. Вдарив об землю й зник потужний лускатий хвіст. Замість змученого ящера на березі лежала змучена людина; скорпіон, який спостерігав метаморфозу з піщаного пагорба, від несподіванки задер хвоста і ледь не вкусив себе в спину.

Перший острівець був круглий і голий, мов п’ята; другий здавався суцільною ущелиною між двома зашкарублими скелями, які круто випирали із солоних хвиль; на третьому, пологому