Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній

Полель трохи пожвавішав і зачав своєї:

— Ой нумо-нумо

В плетеного Шума!

Як та Прамати

Буде розплітати?

Розплетися, Шуме,

Шуме, заплетися!

Хрещатий барвінку,

Ніжно розстелися!

— Мені колись батько Шум повідав про те, що в далекі часи, коли ще не було вирію, душі великих воїнів залишалися жити в деревах. Дерева отримували не просто безсмертя, вони отримували імена, — сумно та ледь чутно промовив Лед.

— І вони досі живі? Тобто ліс із такими деревами? — зачаровано перепитувала Мальва.

— Так. У світі неврів багато таких дерев. Батько їх знає. А Чуй-ліс світу неврів їх оберігає, — сумно оповідав Лед.

— О, так! Світ неврів! Диво, а не світ. Так багато про нього чула. Сумно, хлопці, та, либонь, туди мене вже не впустять. Я ж звідусіль втікаю. Як той Колобок із казки.

— Який Колобок із казки? — перепитав Полель.

— Та ну, не парся, — махнула рукою Мальва. Дивне у них спілкування виходить. Все довкола казок снується.

— Не парся? — Полель здивувався ще більше. — Ти знаєш, Мальво, але часто ти розмовляєш препаскудно. Це не пасує безсмертній. Лед теж грішить промовлянням мовних покручів. Невже ви без них не можете? Мова, що складається з сонячних добрих слів, така прекрасна. Не уподобляйтеся сірості…

Мальва тільки промовила: «Умгу». Полель задоволено кивнув у відповідь, наче вона йому щось важливе пообіцяла. А Лед, скептично хмикнувши, перепитав:

— То хто такий Колобок, котрий від усіх тікає?

І вона змушена була розповісти хлопцям ще одну дитячу казку — про Колобка. Хлопці уважно слухали, а коли казка була розказана, Полель серйозно додав:

— Ну, ти ж розумієш, чому він тікав від усіх і мусив бути з’їденим?

— Шо, — щиро здивувалася на таку заувагу Мальва. — А от і ні. Не мусив. Він провтикав… Даруй, піддався на лестощі лиса, і той його з’їв. Кожна казка має свою мораль. Мораль цієї — очевидна. Якщо тебе хочуть з’їсти, то роби ноги, а не плескай язиком. А якщо хочеш їсти, то їж і не розмовляй з їжею. Це я про тих, від кого колобок утік.

— Тю, — витріщився на неї Лед. — Ти і справді так поверхово бачиш ту казку? Старі казки, навіть казки смертних, Мальво, усі до одної закодовані. І ця не виняток. Це казка про те, як наші праматір та прабатько, дід та баба тобто, спекли сонце, для того, щоб воно вранці сходило і дарувало усьому сущому життя. А увечері його обов’язково з’їдала ніч. День закінчувався, сонце вмирало, щоб уранці знову дід та баба його спекли…

— Оце ти закрутив! — Мальва вражено дивилася на Полеля. — Я нігди так не втрафлю. Факт.

— Втрафиш-втрафиш, — заспокоював дівчину Полель. — Ти вже стільки бачила і стільки вмієш. І у світ неврів обов’язково потрапиш, якщо захочеш, звісно.

— О, ще й як захочу. Хіба не цікаво вчитися перевертництва? Ну, от ви, наприклад, стовідсотково там навчалися, пра’?

Полель недвозначно глипнув у бік брата. Лед трохи зам’явся і неохоче пробурмотів:

— Ну, так! Тобто майже. Але ми вміємо перевертатися.

— Що значить «майже»? Та навіть у світі Відтіні світ Білих Вурдалаків поважають і мріють туди потрапити усі-усі, хоч на пару днів. Ех, ви… Мати таких батьків та такі можливості. Мажори — от ви хто. Зажерливі мажори…

— Ма… хто? — Лед сердито глипав у бік Мальви. — Ну, тут я з братом згодний. Ти нас зараз облаяла чи просто образила? І я не всі твої погані слова знаю.

— Мажори у світі смертних, тобто у світі Єдиного Бога, — це діти багатих батьків, дуже-дуже багатих батьків. Ті діти від колиски мають все, навіть прислугу, яка за ними назирці ходить та виконує всі їхні забаганки.

— А навіщо прислуга? — втручається Лед. — Я сам виконую всі свої забаганки, і мені ніц за то не є.

— От-от. Коли мажори виростають, то теж виконують всі свої забаганки, навіть те, що строго-настрого заборонено і законами божими, і людськими. А вони все одно роблять по-своєму. Бо вони мажори… І на думку інших їм начхати, і все їм по цимбалах.

— Ну, тут ти трохи права, Мальво, — втрутився Полель, — але не зовсім. Нам із Ледом не все по цимбалах. От ти, наприклад, нам не по цимбалах. І у світі неврів ми також були на навчанні, але недовго. Бо дехто і там встиг відзначитися, тобто зіпсувати нашу репутацію. Добре, що батько товаришує з Миросладом, і той погодився навчати нас на нейтральній території.

— Цікаво, Леде, що ти таке витворив, що синам самого Перуна тепер у світ неврів заборонено заходити, — зацікавлено примружилася Мальва.

— А я тобі розкажу, Мальво. Як на духу, — глузливо вів Полель. — Декому вже на третій день перебування в Невридії, бачиш-но, сильно рибки захотілося. Бо на перше і друге там нічого смачненького, тільки смажений кабанчик. От Лед і попхався на озеро. То наш мудрий братик думав, що то озеро, а насправді це було болото із замаскованими потаємними стежками, яке оберігало вхід до столиці неврів.

— Може, не треба, га? — Лед опустив очі додолу і колупав палицею дірку в землі.

— Треба, братіку, ще й як треба! Давай ліпше я їй правду розкажу, аніж вона почує версію неврів про тупоголового бездарного поганця, яку їй повідають, коли вона потрапить у Невридію. Так от, мій розумний братик у світ неврів з дому дещо з собою прихопив. Хоч нам попередньо говорилося, що суворо заборонено з собою будь-що з дому брати. Я й не взяв. Оскільки ми діти Лади та Перуна, то з поваги до батьків нас на вхідних воротах не перевіряли. Навпаки, шанобливо привели до Мирослада, посадили на почесне місце, поруч із старійшинами. Віддали найкращу хату в поселені, найтепліше ліжко, найсмачнішу їжу… А мій коханий братік не втримався і прихопив із собою з дому батькового небесного вогню. Ну от, замість того, щоб рибалити, як усі нормальні люди — з вудочкою там, з сіткою чи з палицею, Лед вирішив перехитрити усіх.

— Він глушив рибу в болоті? — перепитала ошелешена Мальва.

— Ага. Якби ж то! Глушив? Він підпалив болото. Що там почалося? Він, звісно, таки хотів рибу оглушити, щоб вона спливла. А потім її гарненько зібрати. Але… У цьому болоті риби не було. Зате від небесного вогню болото зайнялося. Ледве загасили. А скільки рослинок, невинних тваринок загинуло? А скільки людей отримало опіки? Гей, братіку, чо мовчиш?

— А шо? Ну, так сі стало.

— Ага, сі стало, — перекривив