Кров Дракона. Хто із нас жертва? - Назар Мулік

Дракон випустив пар із ніздрів, глянув вороже, але не зрушив з місця.

— У тебе погано виходить, людино.

— Я пов'язаний із вами більше, аніж ти думаєш, — чаклун не довго думаючи засукав рукав на лівій руці, оголив драконячу луску, яка щільно вкривала все від плеча до кінчиків пальців. Дракон вражено подивився на руку, нахилився трішки вперед.

— Бути не може…

— У мені тече драконяча кров, Яленіраведдіне. Як інакше я зміг би вивчити вашу давню мову у ранньому віці? Як би я зміг думати так само, як ви?

Дракон приголомшено подивився у вічі чаклуна, і лише зараз побачив там щось таке, що змусило його злобу втихнути.

«Дракон в його душі дихає яскравим вогнем. — думав гляйгарн, — Чого не скажеш про багатьох моїх братів. І якщо ж цей чоловік убив стількох братів, отже вони виявилися слабшими за цю людину.»

Ісполит уважно дивився чаклуну у вічі, якоїсь миті зашипів своїм язиком, махнув крилами. Фалмін стояв, наче вкопаний, очікуючи будь-чого, і навіть нападу. Замість відповіді и якоїсь реакції, дракон потягнув свою голову прямо до чаклуна, наблизився майже до самого обличчя, зазирнув у вічі, а потім і в душу.

— Де я?

Всюди бушувало полум'я. Горіли будинки, міста, країни…горів увесь світ. Сонце сховалося за хмарами, а із чорного неба забили блискавки, віщуючи дощ.

Яленіраведдін стояв на краю прірви, а позаду стояла та, кого боялися навіть дракони.

— Що ти тут забув, вища істото? — запитала Смерть у дракона холодним голосом. — Це не твій світ. Це нічий світ. Лише мій. Він мій!

Дракон закрився крилом від світла, яке випускала із себе Смерть. Не міг її побачити, але знав, що це вона. Тільки від Смерті може йти такий холод.

— Хто він? — закричав дракон крізь шум, який потьмарив його розум. — Хто він тобі?

— Скоро ви усі дізнаєтеся! Усі побачать, хто є хто!

Яленіраведдін закричав від болю, що пронизав його тіло. Почув крик людей. Розплющив очі й прибрав крило. Бачив місто, що палало зеленим вогнем, а там, прямо на горі трупів, стояв він.

— Фалмін!

Очі смерті. Він має очі смерті. Такі ж холодні, спокійні, мертві…Одяг і руки його в крові невинних…У крові драконів…

— Vavegge!

— Я не розумію!

— Vavegge! — знову закричав Фалмін. — Йди геть!

Яленіраведдін хотів підійти ближче, запитати, почути, але не встиг. Ноги підкосилися, він впав, не в змозі підвестися. Фалмін стояв на горі трупів, все ще дивився на нього, усміхався та плакав. Кричав… Дракон не міг розчути усього, але єдине слово, яке він вловив, було й не слово, а ім'я.

— Хто така Ельгі?

— Він спалить увесь світ заради неї! Піде на край землі, виступить проти усіх ворогів, але не зупиниться!

Дракон бачив, як за спиною Фалміна стоїть Смерть, як кладе свої долоні йому на плечі. Він не озирався, стояв нерухомо. Лише говорив. Одне слово. Одне ім'я.

Подих. Світло. Туман.

Шум струмка та сміх. Він бачив…

Він бачив будинок із садом. Бачив коней, які паслися на пасовиську. Бачив маленьку чорноволосу дівчинку, яка грається із маленьким коником. Чує сміх малечі. Чує іржання коней. Чує розмову чоловіка та жінки.

— Ельгіда у небезпеці! — кричала жінка із хвилястим рудим волоссям. — Ці здібності можуть погубити її!

Фалмін мовчить. Стискає долоні у кулаки, підбирає слова.

— Це тобі твій любий нашепотів, Катрін?

— Замовкни, Фалміне! Замовкни! Він мудрий чоловік, багато чого знає,