Відьомська доба - Марина та Сергій Дяченко
Гість глибоко ковтнув дим, не зводячи з приятеля примружених, ледь запалених очей:
— Звісно, ти знаєш, що вона відьма?
— Хто? — по-дурному перепитав Юліян.
— Твоя невістка, — гість ще раз затягнувся. — Майбутня невістка. Як її, до речі?..
— Івга, — механічно відповів господар. Рвучко підвівся. — Що?!
— Івга, — роздумливо повторив Клавдій.
— Ти розумієш, що кажеш? — глухо поцікавився професор. Його співрозмовник відвів погляд:
— Юлеку… За двадцять п’ять років цієї пекельної роботи… Я визначаю ЇХ навіть за розмитими чорно-білими фото. І, що найсумніше, ВОНИ мене також… ЇМ од мене млосно. Івга занедужала не тому, що вагітна, а через те, що поруч опинився лютий я.
Професор сів.
— Недобре, що ти не знав, — зітхнув Клавдій. — Я думав, що… Але це можна пробачити, Юле. Вони, особливо молоді, ще й з глухої провінції… Дуже бояться. Можливо, вона Назару сказала?
— Помовч, — пробурмотів Юліян, безтямно тягнучи одну і ту саму струну. — О, чорт!..
У руках його опинився кілочок од мандоліни. А за мить по тому — у згарищі, і жарини тривожно спалахнули синім вогнем.
Його співрозмовник витримав паузу:
— Власне, нічого жахливого не… Є стільки щасливих сімей, де жінка — відьма. Ти знаєш, скільки в одній лише столиці легальних ЇХ? Тих, кого ми просто тримаємо на обліку?
Струна, яку урвав господар, скрутилася спіраллю.
— Юлеку…
— Замовч.
З дому вийшов Назар. Трохи збентежений, навіть засмучений:
— Сказала — поспить. Їй краще… ніби… Батьку?!
Професор відвернувся:
— Будь такий ласкавий, звари нам кави.
Хлопець не ворухнувся. Коли він нервував, то починав кліпати, як лялька, яку міцно трясуть. Нервовий тик.
— Батьку…
— Назаре.
Гість несподівано посміхнувся:
— Усе гаразд. Іди…
Обидва напружено мовчали, поки за хлопцем не зачинилися двері кухні. І ще кілька довгих обтяжливих хвилин.
— Юлеку, — повільно мовив гість. — Ти розумний хлопець… Завжди був. А тепер, хай йому біс, я починаю думати, що краще б мені цей маленький факт — приховати. Коли-небудь потім, у спокійних умовах…
— Що ти верзеш?!
Професор відкинув мандоліну, що жалібно дзенькнула. Гість несхвально знизав плечима — але змовчав.
— Ти… — господар звів подих. — Відьма… У моєму домі… з моїм сином… Таємно… Яка гидота. Гидота, Клаве…
Підвівся, вбив руки глибоко в кишені; голос його набув вимогливих ноток:
— Я прошу тебе, Клавдію, поговорити з Назаром просто зараз. Я не бажаю… Жодної хвилини…
— Юле? — здивувався Клавдій. — Що я можу йому сказати? Кінець кінцем, коли він любить її…
— Любить?!
Якийсь час Юліан кружляв довкола вогнища, не знаходячи слів. Нарешті всівся на місце — і за виразом його обличчя гість зрозумів, що той узяв таки себе в руки, міцно і надійно.
— Я так зрозумів, — безбарвним голосом почав професор, — ти зобов’язаний забрати її? Задля обліку і контролю.
— Я — ні, — гість закурив третю цигарку, — цим займаються дещо інші люди. От наказати, аби її… це я, і справді…
— Прошу тебе — не в моєму домі, — мовив господар глухо. — Я не хотів би…
— Та навіщо її брати?! — його співрозмовник збив з елегантних сірих штанів чорну сніжинку кіптяви. — Сама прийде, куди треба і, запевняю тебе, жоден сусіда…
— Начхати мені на сусідів!
Обличчя господаря наллялося жовчю. Якби годину тому хтось був свідком свята зі співами, він був би вражений зміною, що сталася з Юліаном Мітецем.
— …На сусідів, але не на сина; ініційована відьма чи ні… Ти дивишся на це очима, чорт, спеціаліста, а я… — професор затнувся. Підвівся. Пішов до дому.
— На місці твого сина я б не послухався, — сказав йому в спину Клавдій.
Назар з’явився через півгодини; про людину, що зазнала раптового потрясіння, говорять — постаріла на очах. З Назаром сталося зворотнє — молодий чоловік, який нещодавно на руках вніс свою майбутню дружину в дім, тепер був зляканим, смертельно ображеним хлопчаком.
— Клавдію?
Друг сім’ї, поки лишався на самоті, покінчив з пачкою своїх цигарок і тепер дивився, як тліє серед вугілля порожня коробка.
— Назаре, вона сама тобі розповіла б. Не сьогодні завтра… Але не сказати твоєму батькові я не міг. Це було б, м-м-м… негарно з мого боку. Непорядно. Так?
Назар ковтнув гострий, гіркий клубок.
— Може, вона сама не знає? Раптом?!
Клавдій завагався, чи не збрехати. Але зітхнув і похитав головою:
— На жаль, ВОНИ завжди і все знають про себе.
— Вона брехала мені, — сказав Назар глухо.
Клавдій засмучено знизав плечима.
* * *Івга не спала — натягнула на голову ковдру, скрутилася клубком і уявила себе равликом. У хатинці, в мушлі — затишно і тепло, усе, що за стінами — байдуже і безпечне…
Але уявлення закінчилось, а вечір — ні; хтось ходив будинком, перемовлявся стиха… Запрацював двигун.
Зайшов Назар. Не вмикав світла, мовчки стояв у напівмороці, біля самих дверей; Івга напружилась, але почати розмову сміливости не вистачало.
— Як ти? — спитав Назар, і вона зрозуміла, що він знає… — Як почуваєш себе?..
Як? — спитала себе Івга. Як воша в перукарні. Легкий