Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг

– Справді? – спитала Френні.

Вона повільно підійшла до батька, прихилилася до нього, і він обійняв її.

– Мені так не здається, – сказала Френні.

– Не зважай. Подумаємо про це пізніше.

– Треба йти. Вона не хоче мене тут бачити.

– Краще лишися. Буде добре, якщо – або коли – вона спуститься й з’ясується, що їй потрібно, аби ти лишилася. – Він трохи помовчав. – Щодо мене, Френ, то я це й так знаю.

– Татусю, – промовила вона й поклала голову йому на груди. – Ох, татку, мені так шкода, так страшенно шкода…

– Ш-ш-ш…

Він погладив її волосся. Понад головою дочки він бачив, як крізь шибки струменять сонячні промені – стояла післяобідня пора, проте здавалося, наче вже почало вечоріти. Тут, у вітальні, світло завжди набувало цієї характерної риси: робилося золотавим та непорушним і лягало так само, як у музеях та прадавніх склепах.

– Ш-ш-ш, Френні… Я люблю тебе. Я люблю тебе.

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями – такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

– Вітаю, містере Редман, – сказав на ходу прибулець.

Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.

– Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

– Гаразд.

Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.

– То що саме вас цікавить? – спитав він.

– По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.

– Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.

– Гм, Джеральдо?

– Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

– Однак ви вирішили не ризикувати, – сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.

– Ризик у моєму контракті не прописаний, – цинічно всміхнувся Дейтц.

– То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

– У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… – Він пильно поглянув на Стю. – Не смішно, так?

Стю промовчав.

– Хочете мене вдарити?

– Гадаю, користі з цього не буде.

Дейтц зітхнув і потер перенісся – скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.

– Слухайте, – мовив він. – Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.

– А що в інших?

– Перепрошую, однак це таємна інформація.

– А як його підхопив Кемпіон?

– Це також закрита тема.

– На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.

– Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

– Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, – мовив Дейтц. – Ви ж це знаєте, правда?

– Ага, менше знаю – краще служу нашій країні, – сухо сказав Стю.

– Ні, це суто Деннінґерова приказка, – відмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером – лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід.[65] У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.

Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.

– Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.

– Де всі ті, з ким мене привезли?

Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.

– Віктор Пелфрі – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертві. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес – мертві. Крістіан Ортеґа – мертвий. Ентоні Леомінстер – мертвий.

Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»,[66] і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.

– Усі? – почув він власну мову. – Уся Ральфова сім’я?

Дейтц перевернув папірець.

– Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

– Як вона?

– Вибачте, таємна інформація.

Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.

– Що ви накоїли?! – кричав Стю. – Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!

– Містере Редман…

– Га?! Що ви, блядь, накоїли?!

З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.

Дейтц глипнув на них і гаркнув:

– Забралися до біса!

Чоловіки завагалися.

– Нам наказали…

– Забирайтеся – ось вам наказ!

Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну