Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній

хлопця. Ненависть до пройдисвіта-чужинця, котрий вкрав любов його матері. Котрий є великим грішником, звабником і спокусником. Йому щойно відкрили очі. Цей пройдисвіт, виявляється, вже має і дружину, і дітей. Але чомусь морочить голову його матері, мало того, що морочить, то він ще й дитя спеціально їй зробив, щоб вона чулася від нього залежною. Так-так, він побавиться Аратою, знайде молодшу й накиває п’ятами. А матінка стане мучитися, віддавати всю себе та свою любов дитинчаті того поганця, який зовсім на це не заслуговує. А от якби він, тобто Боривітер, позбувся і малої, і чужинця, то все б відразу стало так, як було, коли матінка любила тільки його. Виявляється, що чужинець підманув-звабив не одну чисту жіночу душу. От і сестру чорноокого теж. Тому той прагне кровної помсти. Потрібно тільки, щоб Боривітер трішки допоміг. Сказав, коли чужинець буде у від’їзді. Не в Оселищі його ж карати? А тим часом брат звабленої та зрадженої сестри розпусника підстереже та помститься за всіх скривджених жінок і дівчат. І малою хай Боривітер не переймається. Вірні люди «допоможуть» позбутися цієї проблемки…

І чим він тоді думав? То була стежка над проваллям і в один кінець.

Люди-круки, наче холодні тіні з вирвища, наскочили раптово, вранці. Напередодні він повідомив чорноокого про те, що чужинця немає в Оселищі. Та це була зрада, підступ. Бо… Чорноокий виявився чорнокруким.

Чорні круки вгризлися в його землю, плюндрували та безчестили її. То не була помста за зваблену сестру, то було ритуальне вбивство його світу.

Круки змітали все на своєму шляху, випалювали-витравлювали світ Арати до травинки, до ниточки. Бо син Арати напередодні зняв усі оберегові захисти. Адже начебто «вірні» люди мали забрати його сестру від нього та матері назавжди.

Загинули всі: і дорослі, і малі. Круки не пожаліли нікого. Залишився тільки він, як німе нагадування, що навіть ненависть не може аж так багато коштувати.

Мамині слова: «Темінь вогонь не запалює. Вона тільки його гасить», — стали пророчими для нього. Вогонь його душі тоді погас. Його проковтнула темінь. Боривітер тоді теж частково помер. Ні, він не став вбивати свого тіла, бо той, хто вбив рідну матір та рідну сестру, вже й так мертвий. Він перетворився на жорстокого найманого вбивцю.

Армія круків, темних найманців, потребувала безжальних воїнів. Верховодив армією чорнокруких людиноненависник. Ні, не той чорноокий чоловік, який так підступно втягнув Боривітра у свою аферу. Цей був молодий, упевнений у собі, жорстокий. Усі кликали його Чорним Гайвороном. У чорних круків був за головного Чорний Гайворон. Його могутність лякала. Він легко вмів перетворюватися на птаха, на того самого чорного гайворона, або на великого грізного вовка… Сварга смерті, чорна і небезпечна, прикрашала його шию. Сварга смерті на шиї того, хто приносив із собою смерть…

Уже у Поселищі Відтіні, будучи проклятим, Боривітер дізнався й інше ім’я Чорного Гайворона. Вірніше, справжнє його ім’я. Цього вбивцю та покидька звали Стрибогом. І це був батько Мальви.

Боривітер ніколи не дізнається, ким насправді був його вітчим, але напевне кимось великим. Адже заради того, щоб йому насолити, було знищено ціле Оселище безневинних людей. Та це зараз було неважливо. Він усе згадав і оплакував смерть рідної неньки, маленької сестрички, оплакував свою смерть також. Смерть того, кого повернула до життя світла душа світлої дівчинки. Повернула для того, щоб він усе згадав…

Боривітер плакав. Сльози з очей скапували на воду в болоті і ставали колами. Скільки він не плакав? Сотню років, тисячу? Він зараз і не пригадає. Як не згадає день, час та причину своєї смерті. Здається, його військо потрапило в засідку, чи, може, йому просто набридло жити, він стягнув із пальця мамин перстень та був зарубаний. Однак смерть не стала порятунком для його душі. Скільки разів його проклинали? Скільки сліз матерів, дітей на ньому? Він втрачав свою душу по крихті, і лишень тепер зрозумів, що перетворив себе на ніщо… Велике і ніяке…

За спиною почувся гамір. Обернувся на голоси. На нього дивилися з лютою ненавистю Пал, Ніян та Худіч. А він… Він ридав і не міг спинитися. Оплакував кожну смерть, яку заподіяв невинному, кожну сльозинку, яка пролилася з його вини, кожну краплинку крові, котрою рясно було скроплене його сумління. Він дивився в очі смерті, він знав, що ті троє зараз вдарять по ньому смертельним прокляттям, і, випереджаючи на мить нападників та не замислюючись про наслідки, впав у болото…

І коли він кудись там падав, останніми його словами були: «Я — Боривітер! Я найбільший грішник серед тих, кого знала ця земля. Я не вимолюю прощення у Творця, бо я сам себе ніколи й нізащо не пробачу. Але я щиро каюся в содіяному».

Це були перші та останні слова, які почула Горпина від колись німого проклятого. Боривітер? Він має ім’я, і вона тепер може його по-людськи поховати, поставити свічку за упокій, замовити сорокоуст. Він раптово вигулькнув із Проклятого озера, щойно вона заходилася провадити над водою ритуал повернення. Повернувся без ритуалу. Якась незнана сила викинула його на берег.

Він посміхнувся востаннє, впізнавши Горпину, яка нахилилася над ним сумна та печальна, гаряче шепочучи слова молитви. Але це було не останнє, що пам’ятала душа Боривітра. Він дивився на світ з висоти лету метелика. І останнім його спомином стала соснова труна, його висохле та змучене тіло у ній, дбайливо загорнуте в білий саван, наче немовля у білу льолю, і мамин перстень біля голови. А потім… Уже насипана пухка цвинтарна земля на його могилі, білий камінь-пісковик у голові з висіченим на ньому іменем «Боривітер» та знаком посолоня унизу. А ще запалена свічка та слова Горпини, сказані кудись вгору, до того, хто, мабуть, усе про нас усіх знає чи принаймні думає, що знає:

— Дякую тобі, Боривітре, великий грішнику серед найбільших грішників. Ти врятував мою онуку — я відчуваю це. Я молитимуся за тебе, за твою душу і за те, щоб Велика Матір тебе простила…

І Боривітер відправився туди, де його вже чекали. Жриця Арата усміхнена, в сяйві світла сумно всміхалася йому, розкриваючи руки для обіймів:

— Синку мій, Боривітре! Нарешті ти знайшов дорогу додому.

— Мамо, я заблукав. Я так довго блукав. Прости мені, і ти, і сестричка. Я, я…

Світло забрало його слова. Сум та радість наповнювали всю його сутність.

— Тихо, тихо, синку. Слова тут зайві. Ти нарешті вибрався. Я так тебе довго чекала. Сестрички немає з нами. Вона тоді