Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Лікарня? — здивувався шин. — Ви що ж, гадаєте, що я сприйму ваші філантропічні проекти як достатню покуту за віддані мені накази?
— Філантропія тут ні до чого, — відказав той, повільно крокуючи вперед, і його жовтогаряча з білим мантія шаруділа. Ті, кого вони поминали, шанобливо схиляли голови. Тараванджіан підвів Сета до ніші з ліжками, на кожному з яких лежало по хворому. Цілителі якраз клопотались коло них — робили щось із ліктьовими згинами.
Зціджували кров.
Жінка з блокнотом і пером напоготові стояла біля ліжок і чогось чекала. Чого?
— Нічого не розумію, — промовив Сет, нажахано спостерігаючи, як четверо пацієнтів побіліли, мов крейда. — Ви ж убиваєте їх, чи не так?
— Угу. Нам не потрібна їхня кров — це просто найкращий спосіб умертвляти їх повільно та безболісно.
— Кожного? Усіх людей у палаті?
— Для переведення сюди ми підбираємо лише найтяжче хворих, оскільки щойно вони опиняться тут, як ніхто їх уже не випустить звідси — навіть якщо намітиться тенденція до одужання, — він звернув до Сета скорботний погляд. — Нам інколи не вистачає тих, хто помирає в лікарні. Тож доводиться вишукувати самотніх та упосліджених. Про них ніхто не згадає.
У Сета відібрало мову. І не виходило висловити жах чи огиду. Просто на його очах сконала одна з жертв — молодий іще чоловік. А он ті двоє були дітлахами. Шин ступив крок уперед. Він мав припинити це. Йому треба…
— Негайно заспокойся, — звелів Тараванджіан. — І стань, де стояв, поруч мене.
Сет зробив, як наказав господар. Зрештою, кілька смертей туди, кілька сюди… Просто криків, які його переслідують, трохи побільшає. Він і зараз їх чув — вони долинали з-під ліжок, з-за меблів.
«Або я міг би його вбити, — промайнула думка. — Покласти цьому край».
Він заледве так і не вчинив. Але поки що честь переважила.
— Бачиш, Сете-сину-сина-Валлано? — озвався правитель. — Я посилав тебе не тому, щоби ти зробив криваву роботу за мене. Бо роблю її тут, власноруч. Особисто стискаючи скальпель, я відкрив вену не одному хворому. Тож, достоту як і ти, добре знаю: мені не втекти від своїх гріхів. Ми — двоє людей з однаковим серцем. Ось причина того, чого я тебе розшукав.
— Але в чому вона полягає?
А тим часом на ліжках перед ними якийсь підліток в агонії почав марити. Одна з жінок із блокнотом напоготові вмить підійшла ближче, записуючи слова.
— Перемога була в наших руках, та вони відібрали її, — кричав хлопчина. — Прародителю бур! Їй не стати твоєю. Перемога за нами. Вони зі скреготом насуваються, і світло гасне. О, Прародителю бур!
Він вигнув дугою спину, а тоді зненацька затих, і його очі змертвіли.
Монарх обернувся до шина.
— Краще вже нехай хтось грішить, аніж загине цілий народ — хіба не так, Сете-сину-сина-Валлано?
— Я…
— Нам невідомо, чому одні говорять, а інші — мовчать, — сказав Тараванджіан. — Але перед смертю вони дещо бачать. Це розпочалося сім років тому — приблизно тоді ж, коли король Ґавілар став першопрохідцем Розколотих рівнин, — його погляд зробився відсутнім. — Щось насувається, і ці люди помічають це. На мосту між життям і безкраїм океаном смерті їхнім очам відкривається якась картина. Сказане ними може нас врятувати.
— Ти — чудовисько.
— Так, — погодився правитель. — Але чудовисько, яке хоче врятувати цей світ, — він глянув на Сета. — У твій список треба додати одне ім’я. Я сподівався, що до цього не дійде, але останні події не залишили мені вибору. Не можна допустити, щоби він захопив владу. Бо тоді настане крах усього.
— Хто? — запитав шин, дивуючись: невже щось могло нажахати його навіть більше?
— Далінар Холін, — відповів король. — Боюся, треба діяти швидко: доки той не встиг об’єднати алетійських князів. Вирушай на Розколоті рівнини й там покінчиш із ним, — він помовчав. — А ще боюся, що жорстокості не уникнути.
— Мені рідко коли випадала розкіш працювати інакше, — сказав Сет, заплющуючи очі.
Крики привітали його.
72
Вериститалійка
— Перш ніж це прочитати, — мовила Шаллан, — я хочу де в чому розібратися. Ви Душезакляли мою кров, адже так?
— Угу. Щоб нейтралізувати отруту, — пояснила Джасна. — Вона ж бо діяла неймовірно швидко: як я вже казала, той порошок був, очевидно, дуже концентрований. Мені довелося Душезаклясти твою кров кілька разів, хоча ми й викликали в тебе блювоту. Бо тіло продовжувало всотувати токсин.
— Але ж ви якось зізналися, що органічні речовини виходять у вас жахливо, — зауважила підопічна. — Полуничне варення зробилося практично неїстівним.
— Із кров’ю зовсім інша річ, — відказала принцеса, махнувши рукою. — Це одна із Сутностей. Ти дізнаєшся більше, якщо я таки вирішу навчати тебе Душезаклинанню. Але наразі обмежимося тим, що створити чистий вияв Сутності напрочуд просто: усі вісім типів крові утворюються куди легше, ніж, скажімо, вода. Однак для виготовлення такої складної речовини, як полуничний джем — однорідної суміші, яку приготували з ягоди, що я її зроду не куштувала й не нюхала, — мені, звісна річ, забракло вміння.
— А подвижники? — поцікавилася Шаллан. — Ну, ті, що Душезаклинають. Вони справді користуються фабріалами, а чи це також містифікація?
— Ні, Душезаклинальні фабріали існують. Це чиста правда. Наскільки мені відомо, будь-хто інший, роблячи те саме, що і я — що й ми, — досягає цього, користуючись таким пристроєм.
— А що з тими символоголовцями? — запитала дівчина. Погортавши свої етюди, вона знайшла потрібний і простягнула наставниці. — Ви також їх бачите? Як вони з цим пов’язані?
Джасна нахмурилася, беручи в тої аркуш і розглядаючи зображення.
— Ти спостерігала цих істот? У Гадесмарі?
— Вони являються мені на малюнках, — пояснила підопічна. — Їх аж кишить довкола мене, Джасно. А хіба ви сама таких не бачите? Я що…
Та перебила її, здійнявши руку:
— Це такий різновид спренів, Шаллан. Який і справді пов’язаний із твоїми здібностями, — принцеса легенько постукала по стільниці. — Два ордени Променистих лицарів володіли природною здатністю до Душезаклинання. Підозрюю, що саме на основі їхнього дару й були розроблені перші фабріали. А я гадала, що ти… Хоча ні, це вочевидь не
