Гонихмарник - Дарунок Корній

про що згадувати, коли попереду в неї хоч ціла вічність». Справа не в кількості розумних текстів, які ти протягом життя несамовито запихаєш у свою голову, справа в тому — як ти жив і чи жив насправді, а чи лише гайнував час… Аліна стоїть у парку спиною до Петра, завжди відчуваючи на собі його погляд, зацікавлений до того, як вона це робить, переводячи звуки дерева чи вітру на полотно. Саме так він говорить про талант, яким нагородив Бог художників. Та погляд його не бентежить Аліну, не перевертає її сум чи спокій, як у випадку з Кажаном… Так, напевно, в музеї ви розглядаєте картини Рембрандта чи в модному бутіку красиве плаття. Витонченість, філігранність ліній. Мистецтво і тільки. Та й Петро не запрошує її на побачення, у такому приземленому розумінні цього слова. Їй добре з Петром, як колись із Мартою. Аліна розуміє — це дружба і тільки.

— Слухай, Аліно! Не хочеш подивитися кіно? — перериває запитанням плин думок Петро.

Це що, відповідь на її філософську маячню? Не схоже. Це робиться без затинання, досить спокійним тоном, без вивертів, як у Кажана.

— Петро, ти ж знаєш моє шанобливе ставлення до кіно й мої приємні спогади про це.

— Ти просто дивилася неправильні фільми чи невірно дивилася. Ти ж читаєш не все підряд? Ану йди сюди? Йди-йди.

Аліна підходить до хлопця. Той простягає їй розкриту книжку:

— Читай! Бери-бери читай!

— Генерація непередбачених випадкових чисел за допомогою комп'ютера є надзвичайно складним процесом, оскільки алгоритмічно майже неможливо домогтися дійсно випадкової послідовності. Знаючи деякі закономірності генератора випадкових чисел, ключ теоретично можна підібрати, а повідомлення — розшифрувати. У світі квантових часток випадкові послідовності згенерувати набагато простіше.

— Хоч щось зрозуміла? — усміхаючись, перепитує Петро. Аліна хитає заперечливо головою. — Тепер читай це.

Він забирає з її рук цю дивну книжку з незрозумілими термінами і запихає натомість іншу, вже розкриту. Аліна слухняно починає читати:

— Я радо йду у твій полон, в зіниці звабливі і темні. Із човників твоїх долонь стікає сонця мед на мене. І виростає маєво густе, ростуть над нами дивні трави. І пахнеш ти, як синій степ, омитий свіжими вітрами…

— Досить. Що тобі було цікавішим і ближчим, навіть не питаю. Ти, Аліно, читала, тобто дивилася не ті книги, тобто фільми.

— Добре. Здивуй мене! — несподівано легко погоджується на експеримент Аліна.

І він її таки здивував.

Випадок змінює життя людини. Те, що видавалося головним, стає другорядним, вторинним. Усе перевертає з ніг на голову випадок. Чи справді таким випадковим є той випадок?

Колишній редактор глянцевого журналу «ЕІІе» 43-річний чолов'яга Жан Домінік після автомобільної аварії повністю паралізований. Єдине, що він у силі зробити, зімкнути ліву повіку. Підморгуючи нею, він говорить «так» чи «ні», коли медсестра називає потрібну букву. Перші слова, «надиктовані» Жаном: «Я хочу померти». Медсестра відповідає йому:

— Як ви можете? За вас стільки людей молиться…

По обличчі Аліни течуть сльози.

Ось так, кліпаючи одним оком, Жан Домінік написав книгу про себе теперішнього і про світи, які, можливо, існують тільки в його мареннях.

— Яв скафандрі, я ніби в скафандрі дуже глибоко під водою, не в стані навіть поворухнутися…

— Та для мене ти став метеликом! Метеликом!

Фільм «Скафандр і метелик» закінчився. На екрані телевізора в квартирі Петра побігли прощальні титри і продовжувала звучати музика. Вони тихо сидять. Петро боїться сполохати Аліну. Він знає, що вона зараз переживає. Він переживав щось подібне також, коли дивився фільм уперше.

Аліна встає з підлоги і мовчки йде додому.

Заходить до себе в майстерню. Вона паралізована, мов Жан Домінік, тільки ізсередини. Дівчина не вмикає світло, підходить до свого ліжка, лягає на нього і дивиться на небо через розшторене та навстіж розчинене вікно. По її обличчі тече вода, то озера очей вийшли з берегів, і вона, мов той сильний француз, дивиться на зорі через морські бризки сліз. Все марнота марнот. І тільки там, усередині нас, де літає метелик душі, ми справжні, яким би важким не був для нас той скафандр, у який закутує нас життя або який інколи ми з доброї волі зодягаємо на себе, не в змозі ні поворухнутися, ні відповісти. І тільки одиниці в таких обставинах не складають зброї, а продовжують боротися, навіть втішатися життям, відповідаючи на тягар сталі скафандра помахом крила прекрасного метелика. Аліна засинає, і сниться їй не вежа, ні. Тільки не сьогодні. Сниться море під час припливу, недбалі перегони устриць, чарівна країна на маленькому острові посеред океану з червоно-білим маяком посередині. І мешкають там лишень метелики. Світ мрій метелика!

Вранці на підвіконні її ждав зів'ялий букет ромашок. Навіть не доторкнулась до них. Потім, все потім. Взула кеди

і на ранкову пробіжку, наввипередки із собою, зі світом, провітрити душу.

Коли повернулася до майстерні, ще в коридорі почула набридливе голосіння свого мобільного. Телефонувала мама, п'ять пропущених дзвінків. Голос був переляканий і дуже стривожений. Нашвидкуруч прийняла душ, навіть не попила кави й побігла додому. Мама просила терміново приїхати. Аліна не розпитувала. Щось трапилось.

Двері відчинила мама, ніби ждала її під дверима. Мовчки ввійшла, цмокнувши маму в щічку. Зайшла у вітальню, звідки лунали доволі знайомі голоси. Стояла ошелешена. Посеред вітальні в м'якому кріслі сиділа гарна мила дівчина. Господи, це ж Марта. Поруч із нею її мама Агнеса Петрівна, тримає руку на плечі доньки.

— Мартуська! Мартушка! Мартушенція! Сонце! — Аліна кидається на шию подрузі. Міцно обнімаючи її, а та у відповідь починає схлипувати.

Плачем наповнюється вся кімната. Аліна відступає вбік. Вона нічого не розуміє — плаче Марта, плаче пані Агнеса, плаче мама. Марта міцно вчепилася в Аліну обома своїми руками, щоб та раптом не надумала вирватися й утекти від цього хаосу, у який тільки-но потрапила.

— Алінко, я осліпла, — нарешті крізь сльози вичавлює Марта. — Ми можемо з Аліною поговорити віч-на-віч?

Голову тримає опущеною, ніби боїться, що сказане нею може ранити чи вбити.

— Ай справді, Агнесо, хай дівчата побалакають. Ідемо на кухню. Поснідаєте, поп'ємо чайку. Пригадуєте мій чай? Ото останнього разу з Карпат таких духмяних трав привезла, що…

Голос Ірини лунає вже з коридору, слідом за нею, ніби трішки змаліла й постаріла, плентається пані Агнеса.

Дівчата залишаються самі. Марта продовжує тримати руку Аліни. Аліна всідається на підлогу, прямісінько в ногах Марти.

Знизу вгору дивиться на принишклу подругу, яка сидить, стуливши докупи повіки очей.

Нарешті Марта порушує мовчанку. Аліна нічогісінько не розуміє.

— Пам'ятаєш, колись малими ми бавилися в гру.