Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні
— І ще одне, — хрипко гукнув Лоринг, — жоден із нас не повинен втягувати в це ще й людей з долини. Окрім Коулі, звісно. Вони не зможуть нам допомогти, тож не варто наражати їх на небезпеку.
Усі погодилися, що він має слушність. Після цього збори згорнули, і люди розбрелися Карвахолом. Невдовзі вони знову зібралися — разом з багатьма іншими селянами — на маленькому цвинтарі за будинком Гертруди. Дев'ять трупів, закутаних у саван, лежали біля виритих могил. На грудях кожного була гілочка болиголова, а на шиї — срібний амулет.
Гертруда стояла перед покійниками, вимовляючи їхні імена:
— Пар, Віглиф, Джед, Бардрик, Фарольд, Гарнер, Келбі, Мелькольф, Альбем.
Вона поклала їм на очі пласкі камінці, потім звела руки до неба й заспівала ритуальну пісню. Сльози текли з її заплющених очей, а голос здіймався й опадав, виспівуючи поминальні мотиви. Вона співала про землю, про ніч та про вічне людське горе, від якого годі втекти.
Остання скорботна нота стихла, родичі загиблих згадали їхні подвиги, і тіла захисників Карвахола були поховані.
Роран несамохіть зиркнув на могили, де поховали трьох вояків з королівського війська. «Одного з них убив Нолфаврел, а я завалив двох інших», — промайнула йому думка. Ця сцена й досі стояла в нього перед очима: напруження, удар, хрускіт кісток — і тіло під його молотом перетворюється на безвольну масу. Хлопця мало не знудило від спогадів. Раніше Роран нікого не вбивав, але сталося так, що цього разу саме він знищив більше людей, аніж будь-хто в Карвахолі. У нього було таке відчуття, ніби на його чолі горить криваве тавро.
Він пішов, щойно скінчився похорон, навіть не залишившись на розмову з Катріною, пішов у гори, звідки міг слідкувати за Карвахолом і міркувати про його захист. На жаль, будинки в селищі були на значній відстані один від одного, щоб утворювати оборонну лінію. До того ж, юнак не хотів, аби вояки билися між будинками, плюндруючи їхні сади. «Ріка Анора захищає нас із заходу, — розмірковував він, — але щодо решти Карвахола, то ми не зупинимо навіть дитину… Що можна збудувати за кілька годин? Яку загорожу?»
Плюнувши спересердя, він збіг у долину до селища.
— Мені потрібна допомога, — гукнув він, — треба рубати дерева!
За хвилину почали сходитися похмурі чоловіки.
— Мерщій, мерщій! — підганяв їх Роран. — Усі мусять допомагати!
Він чекав, а гурт біля нього поволі збільшувався.
Дармен, один із синів Лоринга, штовхнув його плечем.
— Який у тебе план? — нетерпляче спитав він.
— Нам потрібна стіна довкола Карвахола, — звернувся до присутніх Роран. — Треба зрубати кілька великих дерев, загострити їхні стовбури, і тоді разакам буде важко оминути їх.
— А як ти гадаєш, скільки знадобиться дерев? — запитав Орвал.
— Щонайменше півсотні, — подумавши, відповів парубок. — Може, навіть більше.
Юрба невдоволено загула.
— Чекайте! — гукнув Роран, порахувавши присутніх. — Вас тут сорок вісім. Якщо кожен зрубає дерево за годину, тоді ми встигнемо. Що ви на це скажете?
— За кого ти нас маєш? — образився Орвал. — Я рубав дерево за годину, коли мав десять років!
— А як щодо кущів ожини? — озвався Дармен. — Ми могли б накидати їх на стовбури. Тоді ніхто б не продерся крізь сплетіння колючої лози.
— Це чудова ідея, — усміхнувся хлопець. — А ще запрягайте коней, щоб перетягати дерева до селища.
Підбадьорені чоловіки побігли за сокирами та за пилками. Роран залишив біля себе тільки Дармена:
— Перевір, щоб на стовбурах залишалися сучки, інакше не спрацює.
— А ти не йдеш?
— Вибачай, я буду працювати на іншій лінії захисту, — кинув Роран і помчав до будинку Квимбі, де Бірджит квапливо забивала дошками вікна.
— Чого тобі? — вимахуючи молотком, спитала вона.
Роран нашвидку пояснив їй план з деревами.
— Я хочу вирити рів за тією загорожею зі стовбурів, щоб зупинити кожного, хто спробує проскочити. Ми б іще могли встановити загострені стовбури й на дні…
— То що тобі треба? — урвала його жінка.
— Я хотів, щоб ти організувала жінок і дітей рити той рів, — сказав Роран. — У мене повно роботи, тож сам я не встигну зібрати людей… Дуже тебе прошу.
— А чому ти просиш саме мене? — похмуро озвалася Бірджит.
— Тому, що ти ненавидиш разаків і зробиш усе, щоб їх зупинити, — твердо мовив юнак.
— Ну що ж, твоя правда, — прошепотіла жінка, а потім жваво ляснула в долоні. — Гаразд, я зроблю, як ти хочеш. Але я ніколи не забуду, Роране, сине Герроу, що саме ти причетний до смерті мого чоловіка.
І вона пішла, перш ніж Роран зміг щось відповісти.
Роран сприйняв ворожість Бірджит з розумінням, адже цього й слід було чекати, беручи до уваги її втрату. Йому ще пощастило, що вона не стала мститися… Відігнавши сумні думки, хлопець помчав на околицю міста, де пролягав головний шлях до Карвахола. Це була найслабша ділянка захисту, яку слід було хоч якось зміцнити. «Не можна дозволити разакам знову прорватися крізь загорожу», — міркував собі Роран.
По дорозі юнак гукнув Бальдора, і вони вдвох заходилися рити траншею через дорогу.
— Мені незабаром треба буде йти, — попередив Бальдор, вимахуючи мотикою. — Я потрібен батькові в кузні.
Роран ствердно мугикнув, не підводячи голови. Під час роботи він знову повернувся думками до сцени вбивства вояків. Стримуючи нудоту, юнак випростався й роззирнувся довкруж. Люди повсюди поралися довкола загорож, мов мурахи.
Після того як Бальдор пішов, Роран самотужки завершив роботу й подався до майстерні Фіска. З дозволу теслі він узяв п'ять колод і кіньми потягнув їх до головного шляху. Там установив їх вертикально у вириту траншею, аби перешкодити ворогові увійти до міста.
Коли хлопець утоптував землю довкола колод, примчав Дармен.
— Дерева ми вже зрубали, — повідомив він. — Зараз їх укладають на місці.
Роран приєднався до нього, і вони обидва рушили на північну околицю Карвахола, де дюжина кремезних чоловіків поралися із чотирма зрубаними соснами.
— Одні шукають потрібні дерева, — пояснив Дармен, — а інші, здається, раді вирубати половину лісу, аби тільки допомогти.
— Нехай рубають, — відгукнувся Роран. — Ми використаємо все.
Дармен показав на купу ожинового гілляччя, що лежало на краю Кісельтового поля.
— Я зрізав його вздовж Анори. Бери, скільки тобі треба. Я збираюся нарізати ще.
Роран подякував і повернувся до східної сторони Карвахола, де гурт жінок, дітей і чоловіків рили захисний рів. Він підійшов до них і побачив Бірджит, яка роздавала накази, наче який генерал, подаючи воду тим, хто хотів пити. Траншея була вже футів п'ять завширшки й футів зо два вглиб.
— Я вражений! — тільки й сказав юнак до працьовитої