Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн
Шемрання вогню розбудило Геда. Він важко підвівся, розтираючи руками смагляве обличчя, і підійшов ближче до вогню.
— Цікаво, чи... — промовив він сонно.
— Знаю, але без вогню нам тут не переночувати. Надто зимно!
За хвилину Тенар додала:
— Може, ти знаєш чари, які не дадуть нам замерзнути або приховають полум'я?..
Він сів біля багаття, майже торкаючись п'ятами вогню, й обхопив руками коліна.
— Бр-р-р!.. — його аж пересмикнуло. — Вогонь — набагато краще, ніж чари. Я напущу трохи мани, щоби нас не було видно. Якщо хтось проходитиме неподалік, то побачить лише купу каміння і бурелому. Як ти гадаєш, нас переслідуватимуть?
— Важко сказати... Про тебе знали лише Косіль і Манан. Але вони загинули. Косіль напевне була у Тронній Залі, коли впала стеля. Либонь, там усі думають, що я також була у храмі і загинула під руїнами, — Тенар і собі обхопила руками коліна. — Сподіваюся, що решта споруд уціліли. Здаля було важко розгледіти, та й пилюка заважала... Напевне, гнів Безіменних оминув інші храми та будівлі. Тож дівчата, котрі спали у Великому Домі, мабуть, не постраждали...
— Не переживай! Усе обійшлося... Адже Гробниці поглинули самі себе. Принаймні я бачив золотий дах якогось храму — отже, він не завалився. А біля підніжжя пагорба метушилися люди...
— Що вони скажуть, що подумають!.. Бідна Пенте! Тепер її можуть призначити Верховною Жрицею Богокороля. Але ніхто не мріяв про втечу з Гробниць так, як вона. Пенте завжди цього хотіла, а я її не розуміла. Що ж, можливо, тепер вона й справді втече, — Тенар усміхнулася. Її переповнювала радість, яку не могли затьмарити ані тривожні роздуми, ані страх.
Таку саму радість вона відчувала, коли прокинулася, осяяна золотавим промінням сонця. Вона вийняла із торби два невеликих коржі. Один подала над вогнем Гедові, а в другий уп'ялася зубами сама. Хліб був глевкуватий, кислий, але страшенно смачний.
Якийсь час вони жували мовчки. Нарешті дівчина спитала:
— Скільки звідси до моря?
— Сюди я добирався дві доби. Втікати доведеться довше.
— Я сильна, — запевнила Тенар.
— Авжеж. І хоробра. Але попутник твій геть охляв, — усміхнувся Гед. — Та й хліба в нас не дуже багато.
— А як із водою?
— Завтра дістанемося до джерела. Це там, у горах...
— А ти не можеш роздобути нам попоїсти? — ніяковіючи, спитала Тенар.
— Аби щось уполювати, потрібен час... і зброя.
— Я мала на увазі... чари. Розумієш?
— Я можу принадити кролика, — сказав Гед, розворохобивши жар ялівцевою рогачкою. — Кролі вже починають вилазити зі своїх нір. Тут їх дуже багато. Я міг би покликати одного з них по імені, і він би прийшов. Та чи змогла б ти піймати, оббілувати і засмажити беззахисну істоту, принаджену в такий спосіб? Сумніваюся, що це було би по-людськи, навіть якби ми помирали з голоду.
— Авжеж... Але я думала, що... Ти міг би просто...
— Сотворити вечерю, вдавшись до чарів, — перебив її чаклун. — Так, міг би. Хоч на золотих тарелях. Але все одно це було б ілюзією! Повечерявши маною, ти стала б іще голоднішою, ніж перед тим. З таким же смаком можна наїстися власних слів!
Тенар побачила, як у світлі полум'я біло блиснули його зуби.
Гед підкинув хмизу у вогнище, і сухе галуззя миттю спалахнуло, наповнивши темряву іскрами та пахощами ялівцю.
— Ти справді можеш покликати кроля? — раптом спитала Тенар.
— Хочеш, щоби я тобі показав?
Дівчина ствердно кивнула.
Гед відвернувся від вогню і тихо промовив у зоряну темряву:
— Кебо... О, кебо...
Тиша. Жодного звуку. Жодного поруху. А за якийсь час на самісінькій межі світла і темряви блиснуло боязке кругле око, немов лискучий чорний камінець, що котився по землі. Відтак показався тонкий вигин пухнастої спинки. Затремтіло довге сторожке вухо...
Гед знову щось сказав. Вухо смикнулося, кролик обернувся і Тенар побачила його повністю. А за мить звірятко зникло в пітьмі, безтурботно повертаючись до своїх звичних справ.
— Та це ж просто чудово! — здивовано вигукнула Тенар.
Небавом вона запитала:
— А я би змогла так?
— Ну...
— Це таємниця? — здогадалася дівчина і знову споважніла.
— Власне кажучи, таємницею є саме ім'я кролика. Принаймні, без поважної причини його краще вголос не вимовляти. Натомість саме вміння прикликати до себе ту чи іншу істоту — це вже не секрет, а радше певний дар або хист. Та ти й сама це бачиш.
— Ага, — сказала Тенар. — І, звісно, ти володієш цим даром!
Її голос звучав збентежено і вдаване глузування не могло цього приховати. Гед лише поглянув на дівчину, проте не сказав нічого. Він ще й досі не отямився після герцю з Безіменними, а приборкання землетрусу в підземеллі забрало в нього останні сили. Гед здобув перемогу, та це його не тішило. Невдовзі чаклун присунувся якомога ближче до вогнища, ліг на землю і заснув. Тенар сиділа поряд, підкидаючи хмиз у вогонь, і милувалася зимовими сузір'ями, які сяяли в темному небі. Зрештою, від того далекого сяйва у неї запаморочилося в голові. Вона задрімала.
Втікачі прокинулись одночасно. Їх розбудив сухий холод пустелі і вітер, що пронизував, наче крижаний кинджал. Вогнище згасло. Зорі, які Тенар бачила вночі, закотилися за обрій, але їм на зміну прийшли інші світила. Зі сходу небом сунули важкі хмари.
Майже весь хмиз, який Тенар зібрала для багаття, вже згорів.
— Рушаймо, — сказав Гед, — скоро світатиме!
Чаклун так цокотів зубами, що дівчина ледве його зрозуміла. Вони рушили на захід, спинаючись угору довгим пологим схилом. Під зоряним небом йшлося легко, мов удень. Спочатку їм було трохи холодно. Та з часом швидка хода зігріла подорожан. До схід сонця вони вже дісталися підніжжя західних гір. Тенар подумала про те, що донедавна саме тут пролягала межа відомого їй світу.
Мандрівці зупинилися в гаю, де на деревах іще трималося тремтливе золоте листя. Гед пояснив дівчині, що це — осики. Досі Тенар не знала інших дерев, крім ялівцю, тополь та яблунь, що росли в саду Гробниць. Серед гілля