Битва королів - Джордж Мартін

— Король,— каркнув крук. Ляпаючи крилами, птах перетнув світлицю й опустився Мормонтові на плече.— Король,— повторив він, бундючно походжаючи туди-сюди.

— Любить він це слово,— усміхнувся Джон.

— Його легко вимовити. І полюбити теж легко.

— Король,— повторив птах.

— Схоже, він хоче, щоб корона дісталася вам.

— У державі вже й так три королі — а це забагато, як на мене,— Мормонт пальцем почухав крука попід дзьобом, але очей не спускав з Джона Сноу.

Від цього Джонові стало ніяково.

— Мілорде, навіщо ви розповіли мені все це — про мейстра Еймона?

— А має бути підстава? — Мормонт, нахмурившись, посовався у кріслі.— Твій брат Роберт коронований як король на Півночі. Ось що у вас з Еймоном спільного — брат-король.

— І ще дещо,— зронив Джон,— обітниця.

Старий Ведмідь голосно пирхнув, і крук, ляснувши крилами, злетів у повітря і зробив коло кімнатою.

— Якби за кожну зламану обітницю, що я бачив за своє життя, мені присилали вояка, Стіні б ніколи не бракувало захисників.

— Я завжди знав, що Роб стане лордом Вічнозиму.

Мормонт свиснув, і птах знову підлетів до нього й усівся йому на руку.

— Лорд — це одне, а король — зовсім інше,— дістав він з кишені жменьку зерна для крука.— Поки твого брата Роба виряджатимуть у шовки, атласи й оксамити сотні барв і відтінків, ти житимеш і помреш у чорній кольчузі. Він одружиться з якою-небудь прегарною королівною, яка народить йому синів. А у тебе ніколи не буде жони, та й кревного сина тобі на руках не потримати. Роб правитиме, а ти служитимеш. Люди обзиватимуть тебе вороном. А до нього казатимуть «ваша світлість». Співці прославлятимуть найменші його діяння, а твоїх найбільших чинів не оспіває ніхто. Скажи мені, Джоне, що ти цим геть не переймаєшся... і я назву тебе брехуном, і я знаю, що матиму рацію.

Джон виструнчився, як напнута тятива.

— Навіть якби я й переймався, що лишається робити мені, байстрюкові?

— А що тобі лишається? — запитав Мормонт.— Тобі, байстрюкові?

— Перейматися далі,— озвався Джон,— і дотримуватися обітниць.

Кетлін

Синова корона була щойно з горна, і Кетлін Старк здавалося, що вага її тяжко тисне на Робове чоло.

Стародавня корона королів зими вже три століття як утрачена — відступлена Ейгону Завойовнику, коли Торен Старк прихилив перед ним коліно. Як з нею вчинив Ейгон, ніхто не може сказати. Але коваль лорда Гостера знав свою справу добре, тож Робова корона мало відрізнялася від тої, що описана в легендах про давніх королів Старків: незімкнуте кружало з кованої бронзи з вигравіруваними на ньому рунами перших людей, яке вінчають дев’ять чорних залізних зубців, викуваних у формі довгих мечів. Про золото, срібло й коштовне каміння не було й мови; бронза й залізо — ось зимові метали, темні й міцні, здатні протистояти холоду.

Чекаючи у великій залі Річкорину, поки до них приведуть в’язня, Кетлін дивилася, як Роб посуває корону на маківку, на свою густу золотисто-каштанову чуприну; за мить він знов пересунув її наперед; ще за деякий час повернув на чверть оберту, наче так вона легше сидітиме на чолі. «Корону носити нелегко,— подумала Кетлін, спостерігаючи за ним,— особливо для п’ятнадцятирічного хлопчака».

Коли вартові ввели бранця, Роб звелів подати йому меч. Олівар Фрей простягнув його руків’ям уперед, і син, оголивши клинок, поклав його собі на коліна — на видноті, як відверту погрозу.

— Ваша світлосте, ось чоловік, якого ви звеліли привести,— оголосив сер Робін Райгер, капітан замкової варти Таллі.

— Навколішки перед королем, Ланістере! — гаркнув Теон Грейджой. Сер Робін штовхнув бранця на коліна.

Не схожий він на лева, подумала Кетлін. Цей сер Клеос Фрей був сином леді Дженни, сестри лорда Тайвіна Ланістера, але в ньому і краплі не було легендарної ланістерівської вроди — ні білявого волосся, ні зелених очей. Натомість він успадкував тонкі каштанові кучері, маленьке підборіддя й вузьке обличчя свого батька — сера Емона Фрея, другого сина старого лорда Волдера. Очі в нього були безбарвні й водянисті, він безперестанку кліпав — однак у цьому, мабуть, винне світло. В’язниця у підземеллях Річкорину темна й вогка... а останнім часом ще й переповнена.

— Підведіться, пане Клеосе.

Синів голос був не такий крижаний, як у його батька за таких обставин, але не схожий на голос п’ятнадцятирічного хлопчака. Війна дочасно зробила з Роба чоловіка. Ранкове світло слабко мерехтіло на пругах криці в нього на колінах.

Однак не через меч так розхвилювався сер Клеос Фрей, а через звіра. Сіровій — ось як назвав його син. Деривовк завбільшки з гончака, яким заганяють лося, сухорлявий, темний як дим, з очима як розплавлене золото. Коли звір на м’яких лапах підійшов і обнюхав полоненого лицаря, всі присутні в залі відчули запах страху. Сера Клеоса захопили під час бою в Лопотючому лісі, де Сіровій перегриз горлянки півдюжини вояків.

Лицар, важко підвівшись, так жваво позадкував, що дехто зі спостерігачів розреготався вголос.

— Дякую, мілорде.

— «Ваша світлосте»,— рикнув лорд Амбер, Великий Джон, найгаласливіший з Робових прапороносців-північан... а ще найвірніший і найзапекліший, принаймні сам він завжди на цьому наполягав. Він перший оголосив сина Кетлін королем на Півночі, тож не потерпить зневаги до свого новоспеченого суверена.

— Ваша світлосте,— хутенько виправився сер Клеос,— даруйте.

«А цей не з хоробрих»,— подумала Кетлін. Якщо по правді, від Фрея в нього більше, ніж від Ланістера. Його кузен Царевбивця поводився б геть інакше. Жодним примусом не вирвати з бездоганних зубів Джеймі Ланістера цього шанобливого звертання.

— Я забрав вас із камери, щоб ви доправили моє повідомлення своїй кузині Серсі Ланістер на Королівський Причал. Їхатимете ви під прапором миру в супроводі найкращих моїх вояків.

Сер Клеос просто на очах розслабився.

— Тоді я залюбки доправлю послання його світлості королеві Серсі.

— Ви маєте зрозуміти,— сказав Роб,— що я не повертаю вам свободи. Ваш дід лорд Волдер урочисто обіцяв мені свою підтримку й підтримку дому Фреїв. Чимало з ваших кузенів і дядьків у Лопотючому лісі воювали на нашому боці, однак ви обрали