Прокляті - Чак Паланік

Читаючи лекцію оточуючим нас стилістам і журналістам, мама каже: коли якісь аборигенні народи чи примітивні племена досі не вшановують її мистецтво, то це лише через те, що поневолені корінні культури відчувають тиск злої, фундаменталістської форми релігії. Їхня багатообіцяюча схвальна оцінка її творчості, очевидно, знаходиться під гнітом якогось диявольського імама, чи патріархального аятоли, чи шамана.

Збираючи натовп педикюрш і косметологів навколо білої махрової кайми її халата, матуся ораторствує, пояснюючи їм, що вони не просто доглядають артистку для того, щоб використати її для зйомок чергового фільму. Насправді, наша команда, що складається з мене, мами, її стилістів, і масажерів, і манікюрш, — ми всі беремо участь у підвищенні обізнаності зі сміливими кінематографічними оповідями, які моделюють можливість справді рівних стандартів ля-ля-ля… Замість того, щоб витрачати життя в ролі вагітних, принижених, статево скалічених жертв якоїсь жорстокої теократії… тепер жінки третього світу можуть прагнути стати сексуальними хижачками, що носять взуття Джиммі Чу й можуть спожити цілий світ. Завдяки нашому частому використанню акрилових нігтів і поширенню моди на платиновий блонд — і тут вона здіймає руки, наче хоче обійняти весь світ, — ми надаємо нових можливостей пригніченим, експлуатованим народам світу.

Так, у мами немає навіть найвіддаленішого почуття іронії, але вона впевнена: в ідеальному світі будь-який нещасний маленький хлопчик чи дівчинка повинні мати можливість вирости й стати… нею. Краще не згадувати, що вони з татком на той час уже розмахували глянсуватими брошурами шкіл-інтернатів для хлопчиків у Новій Шотландії. Військових училищ в Ісландії. Вони вже зрозуміли: проект «Ґоран» провалився, і одного неминучого світанку я зрозумію, що він зібрав речі й поїхав, а його замінила чотирирічна дівчинка з Бутану, що хворіє на лепру.

Якщо я хотіла перевірити свої жіночі чари на Ґорані, мій час уже стікав.

Як сказала б матуся: «Бий, поки праска гаряча». Тобто: мені дуже скоро треба буде причепуритися й зробити перший крок. В ідеалі — завтра ввечері. В ідеалі — коли мої батьки стоятимуть на сцені, роздаючи «Оскарів».

Остання соломинка, що зламала спину верблюду, з'явилась цього тижня: Ґоран продав через Інтернет п'ять матусиних нагород «Еммі» по десять доларів за штуку. До того, очевидно, він зібрав пачку її «Золотих гілок» із нашого будинку в Каннах і продав їх по десять доларів за штуку. Ціле десятиліття мої батьки торочили, що нагороди кіноіндустрії нічого не варті, і навряд чи їх можна визнати чимось більшим за глибоке збентеження, прикрашене золотою пластинкою, — але тут мама й тато раптом розлютилися не на жарт.

В очах мами кожен гріх Ґорана, кожен його мізантропічний вчинок був просто результатом того, що в дитинстві він не отримував достатньо любові й піклування.

«Ти маєш пообіцяти мені, Меді, — наполягала мама, — що ти демонструватимеш у спілкуванні з бідолашним братиком надзвичайну кількість терпіння й приязні».

Саме через відсутність нормального дитинства, коли батьки орендували весь парк розваг «Шість прапорів» на день народження Ґорана й підвели до нього чистокровного шотландського поні у подарунок, Ґоран висунув припущення, що це — наш обід. На Гелловін вони одягли його в костюм Жан-Поля Сартра, а мене — в костюм Сімони де Бовуар, і ми ходили коридорами готелю «Рітц» у Парижі, збираючи солодощі в гостей і демонструючи їм примірники «Нудоти» й «Другої статі», але Ґоран жарту не зрозумів. Нещодавно Ґоран зламав камеру системи безпеки в душі моєї матері та продавав підписку на веб-трансляцію.

Звичайно, тато намагався впровадити у життя Ґорана поняття дисципліни й наслідків, але хлопчика, який, безперечно, пережив тортури електрошоком і водою, якому вводили внутрішньовенно рідкий засіб для чистки труб, навряд чи легко приборкати, погрожуючи відшльопати його чи ігнорувати його впродовж години.

На цей момент моя рожева блузка вже мала прибути сюди з Барселони. Я планувала вдягти її разом із короткою спідницею-шортами та светром, прикрашеним вишиваною назвою моєї школи-пансіонату в Швейцарії. Це, а також шкільні туфлі «Басс Віджинз» на низьких підборах. Досить скоро ми з Ґораном умостимося разом навпроти телевізора у номері-люкс готелю. Наодинці, лише він та я, ми дивитимемось, як батьки під'їжджають до червоного килима на «Тойоті Пріус», орендованій агентом з реклами. Холодний, відчужений Ґоран буде лише моїм, коли ми дивитимемось, як мама й тато причепурюються перед папарацці. Упевнившись, що вони вже поїхали, я планувала подзвонити до служби обслуговування номерів і замовити вечерю на двох: лобстери, устриці й підсмажені кільця цибулі. На десерт я планувала подати поцуплені в батьків п'ять унцій генетично підсиленої мексиканської марихуани. Ні, це не дуже логічно: мої батьки постійно висловлювали свою відразу щодо опроміненої, генетично зміненої зрощеної кукурудзи, але коли справа торкалась марихуани, біологи мали повну свободу дій щодо експериментів з нею. Незалежно від того, наскільки зміненими ставали Франкенштейнові коноплі, вони пхали липку смолисту суміш у люльку й палили.

Коли ви цього досі не помітили, мої батьки ніколи нічого не роблять наполовину. З одного боку, вони оплакують той факт, що Ґоран провів дитинство у самотності й недоторканості. Але, з іншого боку, вони ніколи не припиняють торкатися мене, постійно обіймають і цілують мене, особливо коли поряд — папарацці. Моя мати обмежує мій гардероб речами жовтого й рожевого кольору. Взуття у мене — або милі балетки «Капеціо», або черевички «Мері Джейн». Єдина косметика, яка в мене є, це сорок відтінків рожевої помади. Розумієте, жоден із моїх батьків не бажає, щоб я виглядала старшою за семи- чи восьмирічну дитину. Офіційно я вже кілька років навчаюсь у другому класі.

Коли в мене почали випадати молочні зуби, вони зайшли так далеко, що запропонували мені носити набір фальшивих молочних зубів, що було досить боляче — схожих на ті, що компанія «Двадцяте століття Фокс» запхала у підлітковий ротик Ширлі Темпл. У такі часи, коли мене розминає, зондує і полірує ціла команда експертів з краси, мені шкода, що я не росла, самотня й недоторкана, в інтернаті для сиріт десь за «залізною завісою».

Цього року церемонія нагород Академії припала саме на день мого народження. Мама, оточена стилістами, що рояться навколо неї, одягаючи й роздягаючи її, наче гігантську ляльку; візажистами, що експериментують, визначаючи, який колір тіней для повік найкраще підходить до тієї чи іншої дизайнерської сукні; перукарями, що випрямляють і завивають їй волосся, — мама пропонує мені зробити татуювання на честь події. Таку маленьку кицю «Хелло Кітті» чи дівчинку «Холлі Хобі», каже вона, чи, може, проколоти пупок.

Татусь просто penchant на опудалах звірів. Авжеж, я знаю,