Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Знайдеться, любчику, знайдеться, — зашамотіла. — Тіко вистужений.
Любисток застогнав, махнув рукою, сів до столу, де компанія балакала з бортником, якого рано-вранці зустріли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний і страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподівано виріс він у гущавині, то нагнав на дружину страху — прийняли його за лікантропа. Що найсмішніше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», — був вампір Регіс. Було трохи замішання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид і бурмило бурмилом, виявився гостинним і ввічливим. Дружина без церемоній прийняла запрошення до його садиби. Садиба — звана на бортнивському жаргоні станом — стояла на викорчуваній галявині, бортник жив тут із матір’ю, дружиною і дочкою. Дві останні були жінками незвичайної, нехай і трохи дивної вроди, що, можливо, вказувало, що серед предків їхніх була дріада або гамадріада.
Під час розмов, що зав’язалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджіл, борті, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тільки удавання.
— У політиці? А шо у ній має бути? Те, шо й завжди. Данини тре’ все більше віддавати. Три урни меду та цілий короб воску. Ледь дихаю, аби вистачило, від світанку до сутінків на лезивах сиджу, борть доглядаю… Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара’ имперна провенція чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко. Оточки…
Обидва собаки — чорна й руда — усілися навпроти вампіра, задерли голови й завили. Бортниківна-гамадріада відвернулася від вогнища й шмагнула їх мітлою.
— Злий знак, — сказав бортник, — як пес посеред дня виє. Оточки… Про шо то я мав казати?
— Про друїдів з Каед Ду.
— Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дійсно до друїдів бажаєте йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини їхні вийти наважиться, хапають, у лознякові плетінки саджають і на малому вогні палять.
Ґеральт глянув на Регіса, Регіс підморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плітки, що ходили про друїдів, усі як одна дурнуваті. Мільва й Любисток натомість почали слухати з більшим, ніж раніше, зацікавленням. І з явним занепокоєнням.
— Єдні кажуть, — продовжував бортник, — шо омельники мстяться, бо їм нільфгардці перші докучати почали, у святі діброви на Дол Анґра увійшовши й почавши друїдів бити за просто так. Вторі ж кажуть, шо то друїди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то їм Нільфгард і відплатив. Як воно по правді є, то невідомо. Але то певна справа, друїди усіх хапають, до Лознякової Баби садять і палять. Іти поміж ними — певна погибель.
— Ми не боїмося, — спокійно сказав Ґеральт.
— Авжеж. — Бортник зміряв поглядом відьмака, Мільву й Кагіра, який, пристроївши коней, саме входив у халупу. — Бачно, шо ви люде нелякливі, збройні, битися вмієте. Хе, із такими, як ви, й подорожувати не страх… Оточки… Але немає вже омельників у Чорному Гаю, тож пусті зусилля ваші й ваша дорога. Притиснув їх Нільфгард, вигнав з Каед Ду. Немає їх вже тама.
— Як це?
— Так це. Втекли омельники геть.
— Куди?
Бортник глянув на свою гамадріаду, мовчав хвильку.
— Куди? — повторив відьмак.
Смугастий кіт бортника всівся перед вампіром і жахливо занявчав. Гамадріада шмагнула його мітлою.
— Злий знак, як кіт серед білого дня нявчить, — видавив із себе бортник, у дивному замішанні. — А друїди… Оточки… Втекли на Стоки. Так. Вірно кажу. На Стоки.
— Добрих шістдесят миль на південь, — оцінив Любисток досить безтурботним, навіть веселим голосом. Але відразу замовк під поглядом відьмака.
У тиші, яка настала, було чути тільки зловороже нявчання вигнаного надвір кота.
— У принципі, — озвався вампір, — яка нам різниця?
* * *
Ранок наступного дня приніс подальші несподіванки. І загадки, які, втім, швидко знайшли відповіді.
— Хай мене зараза, — сказала Мільва, яка перша вилізла із сінника, розбуджена розгардіяшем. — Хай мене покрутить. Глянь-но на це, Ґеральте.
Галявина була повна народу. На перший погляд видно було, що зібралося тут п’ять чи шість бортницьких станів. Вправне око відьмака виловило також у натовпі кількох траперів і щонайменше одного смоляра. Разом громаду належало оцінити у якихось дванадцять хлопів, десять баб, десятеро підлітків обох статей і стільки ж малих дітей. Також громада мала шість возів, дванадцять волів, десять корів і чотири кози, чимало овець і немало псів і котів, чиї гавкання і нявчання у цих обставинах треба було безумовно визнати недобрим знаком.
— Ото цікаво, — протер очі Кагір, — що воно може означати?
— Клопоти, — відповів Любисток, стріпуючи сіно з волосся.
Регіс мовчав, але міну мав дивну.
— Просимо снідати вельможне панство, — сказав їм знайомий бортник, підходячи до сінника у товаристві плечистого чоловіка. — Готовий уже сніданок. Вівсянка на молоці. І мед… А це, дозвольте представити: Ян Кронін, староста наш бортний…
— Радий я, — збрехав відьмак, не відповівши на уклін, ще й тому, що коліно боліло страшенно. — А та громада, звідки вона тут узялася?
— Оточки… — Бортник почухав тім’я. — Бачте, зима йде… Борті вже позакривані, літки поставлені… Час уже нам повертатися на Стоки, до Рідбруна… Мед відстояти, перезимувати… Але у лісах небезпечно… Самому…
Староста бортний закашлявся. Бортник глянув в обличчя Ґеральтові й немов трохи зменшився.
— Ви ж кінні і збройні, — видавив з себе. — Хоробрі й сміливі, то зразу видно. Із такими, як ви, й у дорогу не страшно… А й вам вигода буде… Ми кожну стежку, кожну просіку, кожен яр і чагар знаємо… І годувати вас станемо…
— А друїди, — холодно сказав Кагір, — пішли з Каед Ду. Саме на Стоки. Що за небувалий збіг обставин…
Ґеральт поволі підійшов до бортника. Обіруч узяв його за кабат на грудях. Але за мить передумав, відпустив, розгладив одяг. Нічого не сказав. Ні про що не запитав. Але бортник і так поспішив із поясненнями.
— Правду я говорив! Присягаюся! Хай я під землю провалюся, якшо збрехав! Пішли омельники з Каед Ду! Нема
