Гробниці Атуану - Урсула К. Ле Гуїн

— Так, я знаю. Після смерті Єдиної Жриці Гробниць Атуану належить протягом місяця учинити обряди похорону й очищення. А потому спеціально обрані Жриці та стражники Гробниць вирушають у далеку дорогу. Перетнувши пустелю, вони мандрують містами та селами, шукаючи дівчинку, котра народилася у ніч смерті Єдиної Жриці. Знайшовши таку дитину, атуанські посланці стежать за нею, аж доки їй не виповниться п'ять років. Дівчинка повинна бути здоровою тілом і бистрою на розум, без жодної вади чи навіть дрібного ґанджу — бо тільки у такому немовляті може відродитися вічна душа покійної Єдиної Жриці. Якщо дитина відповідає всім цим вимогам, про неї доповідають в Авабат, самому Богокоролю, а тоді забирають сюди — на науку до храму Безіменних. Навчання триває рік, а тоді дівчинку врочисто ведуть у Тронну Залу і там віддають її ім'я Безіменним. Відтак вона також стає безіменною — Архою, "поглинутою" силами пітьми Єдиною Жрицею Гробниць Атуану.

Дівчинка чула цю розповідь десятки разів, однак їй ніколи не спадало на думку дізнатися у Тар про якісь додаткові подробиці свого минулого. Її кощава наставниця хоч і мала доволі м'яку вдачу, проте спілкуватися з нею було важко, бо вона жила лише за власними непорушними законами. Втім, Арха дуже поважала Тар. Манан же був набагато простішим чоловіком — щойно дівчинка заводила мову про минуле, як він одразу починав розповідати:

— Через три дні після того, як зійшов молодик, тобто рівно через місяць після смерті Архи Колишньої, ми вирушили в дорогу. Спочатку подалися на північний захід — у Тенакбах. Це досить велике місто — тисяча будинків, не менше! Хоча люди кажуть, що з Авабатом його все одно не порівняти... Так чи інак, але в Тенакбаху ми не знайшли того, що шукали. Тож рушили на північ, у гори. Власне, саме там я народився — серед блакитних гір, стрімких потоків і вічнозелених полонин. Справжній рай! Не те, що тутешня пустеля... — хрипкий голос Манана ледь чутно затремтів.

На якусь мить він замовк, але невдовзі озвався знов:

— Отак ми й ходили від хати до хати, розпитуючи людей, у яких нещодавно народилися дівчатка. Дехто намагався нас обдурити: "Так, так! Наша мала народилася третього дня, якраз на молодику!" І чого тільки не вигадають злидарі, щоби спекатися зайвого рота! До того ж, у горах люди здебільшого живуть сьогоднішнім днем і плином часу особливо не переймаються. А така "дрібниця", як день народження дитини, зазвичай майже нікого не обходить... Утім, якщо постаратися, то завжди можна з'ясувати правду. Тож, зрештою, поталанило і нам: неподалік від Ентата, в одному крихітному, оточеному садами селі ми знайшли дівчинку. Їй було тоді вісім місяців — от бачиш, як довго ми шукали! Дитина народилася тієї самої ночі, коли померла Єдина Жриця, — ба навіть у ту саму годину! Дівча було таки нівроку: сиділо на колінах у матері і ясними очима позирало на нас — а ми саме тлумилися біля порога, немов кажани перед входом до печери. Жилося тій сім'ї нелегко. Батько родини доглядав чужий сад. По суті, п'ятеро дітей та коза — то й був увесь його маєток. Навіть хата йому не належала... Ми зайшли до тісної господи, і вже з того, як жриці оглядали дівча та перемовлялися, я збагнув, що Відроджена Арха нарешті знайшлася. Матір малої також це зрозуміла і неприязно мовчала, ані на мить не випускаючи дитину з рук. А наступного дня, коли ми знову навідалися до хатини, яснооке немовля лежало в очеретяній колисці й аж заходилося від плачу... Дитину геть обкидало дрібними червоними плямками, а крім того, здавалося, що її лихоманить. Ну, звісно, мати голосить: "Ой, горе, горе мені! Це відьмині пальці! Відьмині пальці схопили мою дівчинку!" А я собі думаю: "От халепа! Невже жриці помилилися? Невже знову доведеться світами тинятися? Бо ж віспа — то не жарти!" У моєму селі віспу теж називають "відьминими пальцями"... Але Косіль — ти її знаєш, тепер вона — Верховна Жриця Богокороля, — не побоялася підійти до колиски й узяти дитину на руки. Більше ніхто б на таке не наважився... Але Косіль відваги не позичати! Вона притулила долоню до чола дитини і сказала: "Гарячки немає!" А тоді плюнула собі на палець і потерла одну з червоних плям на тілі немовляти — з'ясувалося, що то ягідний сік! Нещасна мати сподівалася обдурити нас... — сказавши це, Манан безгучно засміявся. Його жовте обличчя в цю мить майже не змінилося, зате дебеле тіло аж ходором ходило.

— Потому батько малої, побоюючись гніву жриць, добряче віддухопелив дружину. Ну, а ми невдовзі повернулися назад, у цю пустелю... Одначе наш посланець щороку навідувався у те село, щоби перевірити, як серед яблуневих садів росте майбутня Жриця. А через п'ять літ у далеку дорогу вирушили Тар і Косіль. За наказом Богокороля жриць супроводжували храмові стражники і чота воїнів у червоних шоломах. Через місяць вони повернулися, привівши з собою дівчинку — майбутню Єдину Жрицю Гробниць Атуану. Ну що, крихітко? Здогадалася, хто ця дівчинка?

— Я, — тихо відповіла Арха, замислено дивлячись убік.

Якось вона запитала Манана:

— А що робила та жінка... мати дівчинки... коли ви прийшли за дитиною?

Манан про це нічого не знав, тому що в останню подорож його не взяли. Вона також нічого не пам'ятала, адже який, власне, сенс пам'ятати таке? Все це залишилося в минулому, в далекому минулому. А вона потрапила туди, куди мусила потрапити. Бо єдине місце у Всесвіті, де Арха може бути собою, — це Гробниці Атуану.

Упродовж першого року свого тутешнього життя вона спала у великій загальній кімнаті — разом з іншими дівчатками, яким було від чотирьох до чотирнадцяти літ. Проте вже тоді Манан був особистим охоронцем майбутньої Єдиної Жриці — його вибрали з-поміж десяти інших стражників. Її ліжко стояло в глибині крихітної ніші, трохи осторонь від довгої, скупо освітленої загальної спальні у Великому Домі. Перед тим як заснути дівчатка перешіптувалися та хихотіли, а сірими ранками, позіхаючи, заплітали одна одній коси. Коли Тенар втратила своє дитяче ім'я і стала Архою, її переселили до Малого Дому. Там у неї була схожа на колодязь кімната, у якій вона спала вночі і могла усамітнитися вдень. Будинок також належав Арсі — ніхто не міг увійти у