Ерагон. Найстарший - Крістофер Паоліні

— Звідки повертатиметься Аджихад? — озвався Ерагон до гнома.

Той кивнув убік ліхтарів, встановлених біля виходу з тунелю. Юнак почав терпляче чекати разом з іншими, спілкуючись подумки тільки із Сапфірою. Зараз йому було не до порожніх балачок.

За півгодини в глибокому тунелі почувся якийсь шум, потім щось поворухнулося, і невдовзі гурт воїнів вибрався нагору, допомагаючи вилізти невеличким гномам. Один із прибульців — Ерагонові здалося, що це був Аджихад, — звів руку, і воїни вишикувались за ним у дві шеренги. За командою ватажка загін рушив вбік Тронжхейма.

Утім, вони не встигли пройти й п'яти ярдів, як позаду них, у тунелі, хтось заметушився, і з темряви почали вистрибувати дивні постаті. Ерагон примружився, намагаючись здалеку розгледіти, що ж там таке відбувається…

— Це ургали! — подумки крикнула йому Сапфіра й грізно вигнула шию. Та Ерагон уже й сам усе чудово зрозумів.

— Ургали! — скрикнув юнак, застрибуючи на дракона й шкодуючи, що залишив у схованці свій меч. Ніхто ж не чекав, що ці кляті ургали нападуть після поразки!

Щойно Сапфіра, розправивши свої блакитні крила, опустила їх униз і стрибнула вперед, набираючи швидкість та висоту, Ерагонова рана миттю дала про себе знати пекучим болем у спині. Далеко внизу до тунелю бігла Арія, майже не програючи у швидкості драконові. За нею дріботів Орик з кількома воїнами, а Джормандер кинувся назад до казарми.

Ерагон безпорадно спостерігав, як ургали атакували вояків Аджихада з тилу, бо не міг застосувати магію на такій великій відстані. Монстри скористались несподіванкою й швидко вбили чотирьох воїнів. Решта загону згуртувалась довкола Аджихада, намагаючись його захистити. Супротивники зійшлися. Залунав брязкіт мечів і сокир. Юнак побачив, як один із Близнюків змахнув рукою, з його долоні вирвався промінь, і кремезний ургал полетів сторчма на землю немов підкошений. На якусь мить юнакові навіть здалося, що загін зможе відбити напад, та зненацька в повітрі здійнялася курява, огорнувши сірою пеленою все бойовище. А коли туман розвіявся, живими залишилися тільки четверо: Аджихад, обидва Близнюки й Мертаг. Ургали з переможними криками посунули на них…

Ерагон із жахом дивився на те, що відбувалось у нього перед очима, але нічим не міг зарадити.

…Перш ніж Сапфіра долетіла до місця трагедії, ургали вже встигли відступити, сховавшись назад у підземелля. Зіскочивши з дракона, Ерагон чимдуж помчав до порожнього бойовища. По дорозі в нього промайнула думка, що він уже переживав щось подібне, коли повернувся на зруйновану ферму й знайшов свого бідолашного дядька Герроу. Перемагаючи страх, юнак почав шукати живих.

Усе було схоже на нещодавнє поле бою, от тільки кров тут була свіжа. Прямо посередині лежав Аджихад у пошматованій кольчузі. Довкола нього — п'ятеро ургалів, яких він переміг у бою. Бідолаха ще дихав, але важко й уривчасто. Ерагон схилився над ним, відвернувши обличчя, щоб сльози не капали на поранені груди ватажка. Ніхто б не зміг залікувати такі рани… Підбігши до Аджихада, Арія скрикнула й стала як укопана. Глянувши на рани ватажка, вона змінилась на обличчі, зрозумівши, що його вже ніщо не врятує.

— Ерагоне! — ледь чутно прошепотів знесилений Аджихад.

— Так, я тут, — схилився хлопець до вмираючого.

— Послухай, Ерагоне… Це мій останній наказ, — насилу вимовив Аджихад. — Ти мусиш пообіцяти мені… пообіцяй, що не даси варденам розійтися… Це єдина можливість перемогти Імперію… Вони мають бути сильними… Пообіцяй мені…

— Я обіцяю, — ледь стримуючи сльози, відповів Ерагон.

— Тоді мир тобі, Ерагоне, Убивце Смерка… — глибоко зітхнувши, мовив Аджихад і заплющив очі.

— Ерагон схилив голову на груди, почувши, немов крізь туман, як Арія давньою мовою благословляє Аджихада в далеку путь.

— Після його смерті почнеться розбрат, — нарешті озвалась до нього ельфійка. — І ти мусиш запобігти йому, бо така воля небіжчика… Я тобі допоможу.

Звівшись на ноги, Ерагон мовчки оглянув решту загиблих. Зараз він був готовий віддати все, щоб осліпнути!

— Цього не мало статися, — звернулась до хлопця Сапфіра. — Тим більше після нашої перемоги… Але куди ж поділися Близнюки й Мертаг?..

— Ти маєш рацію! — схаменувся Ерагон, уважніше глянувши на трупи. — Серед загиблих їх нема!

Хлопець пожвавішав і кинувся до тунелю. Калюжі густої крові сповнювали вибоїни старих мармурових сходинок. Схоже було на те, що поранених потягли вниз…

— Мабуть, ургали захопили їх у полон, — сказала Сапфіра. — Але для чого? Зазвичай вони не беруть полонених.

— Яке це має значення? — гірко відповів юнак. — Ми все одно не зможемо їх переслідувати. Ти навіть не пролізеш у цю діру!

— Але ж вони можуть бути живі! — заперечив дракон. — Невже ти їх покинеш?

— А що я, по-твоєму, можу зробити? Тунелі гномів — це безкінечний лабіринт, де звичайна людина відразу ж заблукає! От якби Арія могла нам допомогти…

— Ну то спитай її мерщій!

Ерагон хотів уже бігти по ельфійку, проте несподівано завагався. Так, з-поміж усіх варденів саме Арія зуміла б упоратись із ургалами. Але ж їй знову доведеться наражатись на небезпеку!.. Заскреготавши зубами, юнак таки наважився все розповісти ельфійці.

— Ти ж не станеш їх переслідувати? — з ледь прихованою надією спитав він. — Адже це зовсім безглузда затія.

Ельфійка пильно глянула на хлопця. Було видно, що вона жодної миті не вагалася перед тим, як прийняти рішення.

— Це для тебе… зовсім безглузда, — вигукнула дівчина й зникла в підземеллі.

Сумно зітхнувши, Ерагон повернувся назад до Аджихада й присів навпочіпки біля тіла ватажка. Це була важка втрата: Аджихад мертвий, а Мертаг зник. Так, його друг Мертаг, син одного з клятвопорушників — тринадцяти вершників, які допомогли Галбаторіксу знищити старійшин і проголосити себе королем Алагезії. І що ж? Були часи, коли Ерагон хотів, аби Мертаг залишив його. Але зараз, коли друга захопили в полон, ця втрата принесла в душу несподівану пустку. Юнак сидів, поринувши у свої невеселі думки, як раптом прибіг Орик із вояками.

Побачивши мертвого Аджихада, гном у розпачі затупотів ногами. Він вигукував якісь прокляття, а потім заходився рубати сокирою тіла ургалів. Решта вояків понуро спостерігали за ним. Трохи заспокоївшись, Орик прогарчав до Ерагона:

— Тепер нам усім гаплик, бо не буде миру між народами. Він справді нічого не казав перед смертю?

— Я перекажу Аджихадові слова, коли всі зберуться, — спокійно озвався юнак, глянувши на Сапфіру.

— Зрозуміло, — кивнув гном. — А де Арія?

Ерагон знехотя махнув убік підземелля.

Орик знову вилаявся, потім похитав головою й присів поруч із юнаком.

Трохи перегодом прибув Джормандер із загоном воїнів. Жестом він наказав їм чекати неподалік, а сам повільно наблизився до скорбного місця.

— Як доля може бути такою жорстокою,