Ритуал - Марина та Сергій Дяченко

Вона вирушає у вигнання, вона більше ніколи не побачить матері, батька, Вертрани та Май. Вона ніколи не повернеться в старий парк, який береже спогади її дитинства.

Спочатку Юта йшла доволі рішуче, однак, з кожним кроком дедалі більше переймаючись гіркотою свого вигнання, зрештою цілком щиро в нього повірила, зворушилася до глибини душі й, пробурмотівши неслухняними губами: «Люба матусю, пробачте», — розридалася в обіймах старого платана. Жалібно дзенькнуло золоте сонце на капелюшку, вдарившись об скляні зірки.

Сльози допомогли їй поновити душевну рівновагу.

Сівши на цямрині тихого воркітливого фонтану, Юта обперлася підборіддям на стиснутий кулачок і поринула у важкі думи.

Воістину, якщо в тебе ніс ледь довший, ніж годиться, рот більший, ніж люди звикли бачити, а на зріст ти, наче королівський гвардієць, — тоді, шановні добродії, часу на роздуми у вас удосталь. Чомусь при слові «принцеса» всі починають усміхатися й поспішають додати «прекрасна», а якщо принцеса хоч на крихту не така гарна, як хотілося б — одразу образи й гірке розчарування.

У глибині парку затукотів дятел — Юта прислухалась і несамохіть усміхнулася. Цікаво, як би дятлові вдавалося довбати кору, якби в нього була кирпочка, як у Вертрани!

Юта задоволено торкнулася до свого носа і всміхнулася ще ширше. Утім, усмішка її швидко згасла.

Вертрана… Дарма вона на неї накричала. Ґор-р-ґу-лія, не дуже в нас багато сестер, щоб оце так з ними поводитись!

Постановивши сказати сьогодні Верті щось дуже приємне, Юта заспокоїлася.

У чаші фонтану снували золоті рибки; Юта занурила руку в теплу зеленкувату воду, й рибки відразу почали тицятися носиками в її долоню. Цікаво, а як риби дихають під водою? Колись у дитинстві Юта теж спробувала — і трохи не захлинулася…

Не витримавши лоскітних дотиків, вона розсміялася й висмикнула руку, здійнявши цілий дощ різнобарвних бризок.

Так, тисяча ґорґулій, її ніс і справді схожий на шило, однак, любі мої, він здатен розрізняти запахи п’яти сортів троянд, не кажучи вже про сир та м’ясні підливи! А для очей не величина має значення, а пильність… Губи ми більше кусати не будемо, знайдуться й ліпші страви, та й горбитись не варто… І, зрозуміло, мамі доведеться взяти назад свої слова і про дратівливість, і про впертість. Десять тисяч ґорґулій, невже принцеса Юта неспроможна себе опанувати!

На палацовім майдані знову заспівали сурми. Юта підскочила, мов ужалена: та ж Остін, либонь, давно приїхав!

Вона зазирнула у фонтан — ніс і очі вже не зраджували її плачу — і, притримуючи сукню, поспішила в палац.

Посеред самшитової алеї її гукнули. Дзвінкий голосочок Май заповнив, здавалося, кожен закуток парку:

— Юто, Юто! Он ти де!

Розсміялося кілька молодих голосів.

Юта озирнулася.

Стежиною, посипаною морським піском, поважно простували, обійнявшись, Вертрана та акмалійська принцеса Олівія, довкола них весело гасала Май. Повірниця Олівії — а в Олівії була повірниця! — урочисто, як маршальський жезл, несла яскраву літню парасольку. Трохи позаду ішов, жуючи травинку, контестарський принц Остін.

Юта на мить затамувала дух. Вона не бачила Остіна майже півроку — він засмаг, став, здається, ще вищий на зріст і ширший у плечах. Комір тонкої білої сорочки відкривав шию та ключиці, і видно було, як погойдується в такт ході камінчик-талісман на золотому ланцюжку.

Юті захотілося втекти, та вона лиш усміхнулась якомога привітніше й ступила вперед.

— Де ж ти була?! — весело вигукнула Май. — Церемонія зустрічі, оркестр… А ти знаєш, яка в Олівії карета?!

— Тато заплатив десять мірок золота, — ніжним голоском повідомила Олівія. Якщо всі вважали, що менші Ютині сестри гарненькі, то акмалійську принцесу вважали красунею далеко поза межами її королівства. Зараз вона була в усьому сліпуче золотому, сукня струменіла по ній сонячними водоспадами, на капелюшку пишався золотий лебідь зі справжнім пір’ячком та бурштиновим дзьобом.

— Привіт, Олівіє. Вітаю, Остіне, — промимрила Юта.

Остін заусміхався — звично означилися ямочки на смаглявих щоках.

— Чому тебе не було на церемонії, Юто? — неголосно запитала Вертрана.

Юті одразу перехотілося говорити їй приємне.

Олівія припустила тим самим ніжним голоском:

— Юта, мабуть, не любить гостей…

Її повірниця чомусь хихикнула.

Очі у Вертрани враз розширилися:

— Твоя сукня! — прошепотіла вона з жахом, і, простеживши за її поглядом, Юта виявила на рожевому шовку плями — сліди розчавлених травинок.

— Дурниця! — тонко всміхнулася Олівія. — Хіба такі маленькі зелені цяточки можуть зіпсувати таку велику рожеву сукню?.. Правду кажу, Юто?

Повірниця знову пирснула.

— Ось лише, — вела далі Олівія з фальшивою турботою в голосі, — ось лише капелюшок… Може, й до нього припнути щось зелене, для ансамблю?

— Еге ж, у Юти чудовий капелюшок? — радісно втрутилася наївна Май. — Там сонце й місяць…

Олівія підкреслено високо витягла зграбну шийку, стала навшпиньки, показуючи, як важко їй розгледіти капелюшок довготелесої Юти, й повідомила голосно:

— Сонце я бачу… А от замість місяця, шановні, замість місяця теліпається якась мотузочка. Гадаю, місяць трагічно відірвався під час прогулянки принцеси Юти по парку. Може, нам гуртом його пошукати?

— Як прикро… — прошепотіла Май, і очі її відразу стали вогкі.

— Дурниця, — бадьоро втрутився Остін, — Юта ще має час поправити вбрання, бо ж до початку, здається, ще година.

— Іди до палацу, Юто, — порадила Вертрана.

— Та навіщо? — здивувалася Олівія. — Навряд чи стане набагато краще, ніж зараз… Хіба що Юта надіне геть непрозору вуаль!

Її повірниця з шумом вдихнула повітря й прорекла, ледве стримуючи сміх:

— Ага… І загорнеться… Загорнеться в неї вся!

Май тільки лупала очима, а Вертрана мовчала, боячись зіпсувати стосунки з акмалійською красунею. Остін, якого прикро вразила витівка Олівії, хотів було суворо осмикнути дуенью, та в цю мить до Юти вернувся дар мови.

— Дехто полюбляє тягати за собою болонок та мосьок, — сказала вона з усією зневагою, на яку була здатна. — Поздоровляю, Олівіє: твоя моська така схожа на тебе!

— Вона моя дуенья, — незворушно відгукнулася красуня. — А от у тебе повірниці не буде ніколи. Дуенья повинна поступатися красою своїй панії; уявляю, як довго доведеться шукати повірницю… для тебе!

Остін! Він був тут і ЦЕ чув.

Двома стрибками Юта підскочила до Олівії і вчепилася тій у коси. Злякано закричала Май, заметалася Вертрана, закляк на місці принц — та Юта вже нічого не бачила. Полетіло пір’я із золотого лебедя, дощем посипалися скляні зірки, затріщала рожева сукня.

Повірниця Олівії несподівано спритно накинулась на Юту ззаду.

— Заберіть від мене цю потвору! — верещала Олівія.

Остінові ледве вдалося відтягти дряпучу, розпатлану Юту від обох акмалійок. Капелюх, що втратив тепер ще й сонце, валявся на траві як ганчірка.

Уже не дбаючи про пристойність, Юта відштовхнула принцові руки і, перестрибнувши через самшитовий живопліт, кинулася