Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2 - Ярина Каторож
— І чого ж хоче могутній Стожар? — спитав Всевлад, ледь схиливши голову набік та примружившись. Цим рухом він раптом неймовірно нагадав мені Артура і я закусила губу, а тоді відвернулась. Мовила, дивлячись на вогонь:
— Для початку ви присягнете, що ніколи і нікому не вкажете шляху сюди. Хоч ви і не бачили тут жодних поселень, але я не хочу, аби бодай до цієї печери прийшов ще хтось за вашою вказівкою. А ще ви й пальцем не торкнетесь жителів Дикого краю, тим паче — тих, хто зараз тут.
На якусь мить запала тиша. Іскорки в вогні стрибали довкола полінець, виблискуючи рубіновими вогниками.
Я зітхнула і продовжила:
— І останнє... Я народилась не в цьому світі. І хочу знати, як знайти до нього шлях. Як... як повернути туди когось. Чи може бути відповідь на території Циркути? Всевладе, це питання до тебе. Ти Спадкоємець престолу Метейського краю, на території якого й жили колись Стожари. Ти маєш знати.
— Відповідь може бути, — обізвався чоловік обережно.
— От і добре. Тепер кажіть, чого хочете ви. Ханно, я згадала про Вишену, бо бачила, як сильно ти колись її любила... Я можу звільнити її. Знайти і витягти з тієї країни, де вона... я не побачила достатньо, аби зрозуміти, де це.
Ханна мовчала так довго, що я змушена була обернутись до неї. Дівчина дивилась не на мене — на вогонь.
— Якщо не хочеш, ми не зобов’язані укладати з ними жодних угод, — тихо і спокійно мовив Всевлад. Дарвенхардка поглянула на нього.
— Що ти про це думаєш?
— Що ми маємо шанс звільнитись, і так само маємо право померти як дарвенхардці, не приставши на чужі умови, якщо хочеш. Я не бажаю впливати на твій вибір. Не горю ідеєю проводити Стожара на територію своєї держави, де він може накоїти лиха, але водночас... якщо ми помремо, то ніхто про неї там не знатиме. А так ми прослідкуємо, щоб Анна не нашкодила нікому в Циркуті. Зможемо за нею наглянути, якщо дівчина справді хоче дістати лише знання. Спробує здобути владу — ми принаймні зможемо їй перешкодити.
Я побачила, як перезирнулись Ждан і Тигран. Вони були похмурими, як темна ніч. Їм не треба було бачити думки Всевлада, аби зрозуміти, що він залишається белатом, вірним своїй імперії.
— Я хочу, щоб ти знайшла і допомогла звільнити не лише Вишену, — мовила зрештою Ханна, перевівши погляд на мене. Видавалось, ніби дарвенхардці важко говорити, хоча слова Всевлада її трохи розрадили.
— Кого іще? — спитала я.
— Є ще одна дівчинка. Їй років із шість і я хочу просто розшукати її і відвести в місце, де ніхто не зможе до неї дістатись. Третя людина — це дитина Вишени. Я не знаю, хлопчик це чи дівчинка.
— Гадаю, я зможу це дізнатися, — мовила я, хоч не була в цьому цілком впевнена. Але треба спитати у Волі, як то все зробити — може, вдасться. — В будь-якому випадку, зроблю усе можливе.
— Зроби неможливе, якщо треба, — холодно глянула на мене Ханна. Здавалося, дівчина невдоволена тим, що усі побачили, як вона піклується про когось.
— Гаразд, зроблю. Всевладе, чого хочеш ти?
Він ледь посміхнувся, знову нестерпно нагадавши чоловіка з іншого світу.
— Спочатку я хочу почути, чому мені здається, наче ти мене впізнаєш щоразу, як бачиш. А ми ж із тобою сьогодні вдруге побачились.
— Не тільки ми з Ханною схожі одна на одну так, що й не відрізниш. У світі, з якого я прийшла, є чоловік, такий же, як і ти. І вас не відрізнити ніяк, по суті, бо в нас із Ханною хоч очі різні. Бачити тебе...
— Як?
— Страшно.
— Ким для тебе є той чоловік?
— Це тебе не стосується, — відрізала. Всевлад несподівано всміхнувся. Ну звісно, він не любить, аби дівчина просто так повсякчас слухалась. Навіть якщо це не Ханна.
— Я хочу, аби ти допомогла мені убити одинадцятьох. І зробити це так, аби перед смертю вони усвідомили, що втрачають усе, — мовив дарвенхардець. В його голосі вже не було посмішки. Я відчула, як в грудях мені похололо, але не встигла нічого відповісти, як пролунав голос Ждана:
— Анно, пройдімося.
Я поглянула на нього, прагнучи одразу ж заперечити. Як, куди нам іти? Тут зараз така ситуація, що...
Погляд Радника палав. Я не наважилась заперечити.
— Ви двоє лишаєтесь тут і не спускаєте з дарвенхардців очей. — наказав Ждан Тиграну та Златодарі.
Надворі була темна ніч. Сніг не падав, тож небо поміж гіллям дерев проглядало зоряне-зоряне. Я вдихнула на повні груди крижане повітря і відчула, як помалу втишується шалене серцебиття.
Ми мовчали усю