Доки світло не згасне назавжди - Максим Іванович Кідрук

У ресторані «New York Street Pizza», що на другому поверсі «Злати Плази», куди вона зайшла повечеряти, дошкульна нервозність потрохи спала. Рута не те щоб заспокоїлася, а радше втомилася нервуватись. М’язи ніг аж палали, зате відчуття притупилися. Майже годину вона длубалася в салаті «Цезар», потім іще стільки ж часу просто сиділа за столиком, тоскно втупившись у вікно, і пішла з ресторану, лише коли зловила на собі косі погляди бармена й офіціанта.

Дощ ніяк не починався, проте хмари повисли так низько, що сутінки запали ще задовго до заходу сонця. О пів на десяту, коли Рута спустилася до Лебединки, надворі стало темно, майже як уночі. Вона не нарікала – у темряві краще думалося. Крокуючи довкола озера, дівчина прокручувала варіанти подальших дій, так ніби роздивлялася картинки в голові. Власне, варіантів у неї було небагато. Рута саме зважувала, як вчинить, якщо батько таки переконає матір, що їхній доньці не варто робити аборт, коли в кишені завібрував мобільний. Дівчина дістала його й апатично зиркнула на екран. Мама. Трохи повагавшись, вирішила відповісти.

– Де ти? – голос Аміни був звично тихим, але поза тим у ньому завібрували якісь нові, тривожні нотки. Мати здавалася наляканою, і Рутина злість несамохіть почала випаровуватися.

– Гуляю, – відрубала вона. За мить промовила м’якше: – Просто гуляю.

– Йди додому.

Рута спочатку проігнорувала материні слова.

– Навіщо ти розповіла йому? – ображено запитала вона. – Ти ж пообіцяла, що не казатимеш.

– Йди додому, – повторила Аміна.

І це мало би прозвучати як наказ, але чомусь скидалося на благання про порятунок. Рута збентежилася. Що могло статися? Григір побив її? Дурниця. Бути такого не може. Навіть коли вона й Індія були зовсім малими, батько ніколи не підіймав на них руку. Міг прикрикнути, але жодного разу й пальцем не зачепив.

– Мам, я прийду. Все нормально. Ще ж не пізно. Мені треба трохи часу…

Аміна її недослухала:

– Негайно.

У Рути виникло відчуття, ніби всі її органи, смикнувшись, зсунулися на кілька сантиметрів донизу.

– Що трапилося?

– Ти потрібна своїй сестрі.

– Інді в Рівному? – Дівчина спинилася, втупилася в темну, ледь вкриту брижами гладінь озера. Вони розмовляли кілька годин тому, й Інді запевнила, що раніше за п’ятницю додому не повернеться. – Ма, вона сказала мені, що…

Телефон біля вуха видався підозріло тихим. Рута, поглянувши на екран, виявила, що мати розірвала зв’язок. Секунду-дві вона здивовано супилася, потім швидко набрала сестру. Виклик пішов, однак Інді не відповідала. І тоді Рута майже бігом припустила геть із Лебединки.

Попрямувала до ЦУМу. Там можна сісти на маршрутку й через дві зупинки вийти на Грушевського. Так буде швидше, ніж пішки.

Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завібрував. Не подивившись на екран, дівчина притулила його до вуха та відповіла:

– Мам! Алло! Що сталося?

– Привіт…

– Хто це?

– Лара, – у голосі бринів сум навпіл із розчаруванням. – Це ж я. Не впізнала?

Від несподіванки Рута ледь не заточилася. Серце пропустило удар, а тоді закалатало з подвійною силою. Вона справді не впізнала й тепер розгубилася, як реагувати.

Хлопець неправильно потрактував її мовчанку:

– Не клади трубку, будь ласка! Вислухай мене.

Рута й не збиралася, проте продовжувала розгублено мовчати. Лара, підбадьорений тим, що Рута не обірвала розмову, вже спокійніше запитав:

– Чого така захекана?

Дівчина затамувала подих і швидко кинула:

– Поспішаю. Кажи, що треба.

– Де ти? Треба поговорити.

– Ми вже поговорили, – попри намагання, Рута не могла опанувати себе. – І, по-моєму, я пояснила, що не хочу тебе бачити.

– Так, я знаю. Я повівся, як… козел. І тому хочу попросити вибачення. Ну, тобто…

Він принишк. Рута притискала телефон до вуха так, нібито від сили натиску залежало, що вона почує. Спливло кілька нескінченних секунд, доки хлопець ледве чутно мовив:

– Я хочу зустрітися.

Рута аж здригнулася. Спершу мама, а тепер він. Голос звучав дивно – сторожко, розгублено й дуже самотньо. Щось скоїлося, здогадалась вона та майже запитала про це вголос, але стрималася.

– Хочу почати спочатку, – долинуло з телефона. – Обдумаємо все й разом вирішимо. – Він зам’явся. – Ти ж іще не зробила… ну… не зробила?

– Це тебе не обходить.

Рута вистрелила відповіддю автоматично, не замислюючись, сама ж тим часом насупилась, аналізуючи почуте. Лара хоче залишити дитину? Чи це їй здалося? Щось було не гаразд у його словах, у тембрі його голосу. Він ніби правильно складав речення, та це не допомагало приховати… Що? Щось йому муляло?

– Де ти? – запитав Лара.

– Чому питаєш?

Коротке, болісне зітхання.

– Чому ти не можеш просто сказати, де ти?

– Гуляю. Була на Лебединці, тепер іду додому.

– Я… я можу під’їхати?

Рута зрозуміла, що не помилилася. Йому щось потрібно.

– Ні.

– Рут.

Страшенно кортіло відрізати «я не хочу тебе бачити», проте дівчина не могла. Ненавиділа, зневажала себе через це, та не могла.

– Пробач. Щойно телефонувала мама, щось сталося вдома. Сестра повернулась, а мала бути аж у п’ятницю. І я… – Наступні два запитання випурхнули наче нізвідки: – А ти? У тебе все гаразд?

Рута ладна була вирвати собі язика. Втім Лара, схоже, її не слухав.

– Тоді…

– Що?

– Ну, коли що, то скажеш, типу, я був із тобою.

Він раптом заговорив так, мовби намагався заштовхати свої слова якнайглибше в її голову. Рута звела брови на переніссі.

– Кому скажу?

– Нікому. Це лише якщо хтось питатиме.

– Ти у щось вляпався.

– Ні.

– Тоді чому я повинна комусь казати, нібито ти був зі мною?

– Ти не повинна. Я просто прошу. Раптом хтось запитає. Нічого серйозного. Скажеш, типу, я забрав тебе після школи й увесь вечір провів із тобою. Тобі хіба важко?

Рута думала ще щось запитати, проте зачепилася оком за електронний годинник на даху «Укрпошти». 21:58.

– Чувак, пробач, я реально мушу бігти. – І після короткої паузи додала: – Набери мене.

Лара неохоче буркнув:

– Добре.

І розірвав зв’язок.

17

– Інді! – ще з порога загукала Рута. – І-і-інді!

Злива налетіла, коли до під’їзду залишалося півтори сотні метрів. Дівчина подолала їх за півхвилини, але однаково змокла до нитки. Заскочивши до квартири, Рута скинула мокре взуття, промчала коридором і зазирнула до своєї кімнати. Порожньо. Потім метнулася назад у коридор і ледь не наштовхнулася на батька. Григір вийшов зі спальні й застиг у доньки на шляху.

Рута сахнулася та перелякано втягнула голову. Вона бігла всю дорогу від зупинки на Грушевського й