Чвара королів - Джордж Мартін
— Хутко! — наказав Піврукий.
Здоровань на малій конячці проїхав по каменях, слизьких від льоду, просто крізь водяну запону, зник за нею і не з’явився знову. Джон вдарив свого коника п’ятами і рушив слідом. Коник відважно намагався не сахнутися, коли їх обох крижаним молотом вдарила вода; струс від холоду був такий, що Джон аж дихати забув. Та зрештою, змоклий і тремтливий, він все ж подолав перепону.
Ущелина в скелі була така мала, що заледве пропускала вершника на коні. Але за нею стіни розходилися, а ґрунт перетворювався на м’який пісок. Джон відчував, як бризки водоспаду крижаніють у нього в бороді.
Невдоволений Привид проскочив крізь водоспад одним лютим стрибком, струсив краплі з хутра і підозріливо принюхався до темряви. А тоді задер лапу на скельну стіну. Кворин зліз з сідла; Джон зробив те саме.
— Ви знали, що тут за місце.
— Коли я був не старший за тебе, то почув, як один братчик розповідав, що пішов крізь водоспад за сутінькотом. — Кворин розсідлав конячку, зняв вуздечку з байраком, запустив пальці у кошлату гриву. — Тут є прохід крізь саме серце гори. На світанку, якщо нас не знайдуть, ми рушимо далі ним. Перша варта моя, брате.
Кворин всівся на пісок, сперся спиною на стіну і перетворився на ледь помітну чорну тінь у мороці печери. Крізь шум водоспаду Джон почув тихий шурхіт криці на шкірі — він міг означати тільки те, що Піврукий оголив меча.
Джон зняв мокрого кобеняка, але в печері було надто холодно та вогко, щоб роздягатися далі. Привид витягся поруч, лизнув його рукавицю і згорнувся клубком спати. Джон був вдячний за тепло вовчого боку. Йому стало цікаво, чи досі ззовні горить вогонь, а чи вже згас. «Якщо Стіна колись впаде, то згаснуть всі вогні, які є на світі.» Місяць світив крізь запону падаючої води, кидав тремтливі бліді смужки на пісок. Але за якийсь час і вони зблякли та згасли у темряві.
Зрештою до Джона прийшов сон, а разом з ним і жахи. Йому наснилися палаючі замки, невпокоєні мерці, що поставали з могил. Коли Кворин його збудив, ще панувала темрява. Поки Піврукий спав, Джон сидів спиною до стіни печери, слухав воду та чекав світанку.
З першим світлом дня вони пожували напівзамерзлої конятини, засідлали бахмутів, застібнули на плечах кобеняки. Піврукий, поки вартував, зробив півдесятка смолоскипів — вмочив оберемки сухого моху в олію, яку віз у саквах. Він запалив перший і рушив у темряву, тримаючи поперед себе блідий вогник. Джон ішов слідом з кіньми. Кам’яниста стежка звивалася на всі боки, спершу йшла вниз, тоді вгору, а потім знову вниз, ще крутіше, і подекуди так звужувалася, що коники відмовлялися пропихатися уперед. «Доки ми звідси вийдемо, вони нас загублять» — подумав Джон. — «Навіть орел не вміє бачити крізь камінь. Ми відірвемося і щосили помчимо до Кулака Першолюдей, а там розповімо Старому Ведмедеві, про що дізналися.»
Але коли за кілька довгих годин вони знову вигулькнули на світло, орел вже чекав на них там, сидячи на мертвому дереві сажнів за п’ятнадцять угору схилом. Привид кинувся за ним по каменях, але птах заплескав крилами і злетів у повітря.
Простеживши його політ очима, Кворин міцно стиснув вуста.
— Тут добре місце, щоб стати та прийняти бій, — зазначив він. — Вхід до печери захищає нас від нападу згори. Позаду нас вони не з’являться, якщо не пройдуть крізь гору. Чи гострий в тебе меч, Джоне Сніговію?
— Так, — відповів він.
— Погодуймо коней. Бідолахи нам добре прислужилися.
Джон віддав своєму коникові останній овес і попестив кошлату гриву. Тим часом Привид невтомно никав між каменів. Джон міцніше натяг рукавиці та розім’яв обпечені пальці. «Я — щит, що боронить царину людей.»
Над горами залунав мисливський ріг, і за мить Джон почув гавкіт собак.
— Скоро будуть тут, — мовив Кворин. — Тримай вовка при собі.
— Привиде! До мене! — покликав Джон. Лютововк неохоче повернувся до нього, тримаючи хвоста жорсткою трубою.
Дичаки перелилися через хребет за якусь версту, або й менше. Хорти бігли попереду них та гарчали. То були люті сіро-бурі тварюки з чималою дещицею вовчої крові в жилах. Привид вишкірився, хутро стало дибки.
— Тихо, — пробурмотів Джон, — сидіти.
Вгорі він почув шурхіт крил. Орел сів на виступ скелі й заверещав з утіхи.
Мисливці наблизилися з осторогою — напевне, береглися стріл. Джон нарахував чотирнадцятьох, а з ними вісім собак. Великі круглі щити дичаків, розписані черепами, були зроблені зі шкур, натягнутих на плетиво з верболозу. Приблизно половина ховала обличчя під грубими шоломами-ковпаками з дерева та вивареної шкіри. На кожному краю вервечки стрільці наклали стріли на невеличкі луки з дерева та рогу, але не натягали й не пускали. Решта мала за зброю списи та киї з прив’язаними до кінців каменями. Один тримав обколоту кам’яну сокиру. Подекуди виднілися окремі випадкові частини обладунків, здерті з мертвих розвідників або здобуті у наскоках. Дичаки не видобували заліза і не вміли його плавити. На північ від Стіни стрічалося дуже мало ковалів, а кузень з горнами — ще менше.
Кворин витяг меча-півторака з піхв. Серед переказів, які про нього ходили, був один про те, як він навчився битися лівицею після того, як втратив половину правиці. Казали, що тепер він володіє клинком навіть майстерніше, ніж колись. Джон став з великим розвідником пліч-о-пліч та оголив Пазура. Незважаючи на морозне повітря, очі йому щипав піт.
Сажнів за п’ять від входу до печери мисливці зупинилися. Їхній ватажок виїхав наперед сам, верхи на звірюці, яка так вправно видиралася нерівним схилом, що скидалася радше на цапа, ніж на коня. Поки вершник та його звір наближалися, Джон чув калатання і торохтіння — обладунки обох були зроблені з кісток. Коров’ячих, овечих, козячих, лосиних, зубрових, великих кісток волохатих мамутів… і людських теж.
— Торохкало! — гукнув Кворин донизу з
