Чвара королів - Джордж Мартін
Бичок за живоплотом недовірливо хитнув головою.
— Нащо ти здався королеві, Аріку?
Вона пхнула його в плече.
— Сиди тихо!
Йорен обмацав стрічку наказу з печаткою золотого воску.
— Гарнесенько.
І сплюнув на землю.
— Тілько тутечки таке діло. Хлопець тепер у Нічній Варті. А Варті насцяти, що він там накоїв у місті.
— Королева тебе не спиталася, діду, і я не питатиму, — мовив очільник. — А хлопця заберу.
Ар’я поміркувала про втечу, але зрозуміла, що на віслюку від коней золотокирейників далеко не втечеш. Та й стомилася вона тікати. Тікала, коли по неї прийшов пан Мерин, і знову тікала, коли вбили батька. Якби вона була справжньою водотанцівницею, то вийшла б із Голкою, перерізала геть усіх, і тікати більше б не довелося.
— Нікого ви не заберете, — вперто проказав Йорен. — Про те є закон.
Золотокирейник лінькувато витяг з піхв тесака.
— Ось тобі закон.
Йорен байдуже глипнув на зброю.
— То не закон, то ножик. Осьо в мене є не гірший.
Очільник вишкірився.
— Старий дурень. Та в мене тут п’ятеро вояків.
Йорен сплюнув.
— А в мене осьо тридцять.
Один золотокирейник зареготав.
— Оцей набрід? — спитав мугиряка з перебитим носом. — Хто на мене перший? — заволав він, оголюючи клинка.
Торба висмикнув вила з копиці сіна і відповів:
— Я перший.
— Ні, я! — гукнув Різан, повновидий каменяр, витягаючи бияка з кишені шкіряного фартуха, якого завжди носив на собі.
— Я теж хочу. — З землі підвівся Курц, стискаючи в руці патрального ножа.
— А хоч би й ми, ось із ним удвох. — Кос миттю напнув тятиву на довгого лука.
— Та всі разом, — докінчив Рейзен, здіймаючи важку й довгу дорожню ковіньку з міцного дерева.
Дубар вийшов голий з лазні, тримаючи одяг у оберемку, побачив, що робиться, і впустив усе додолу, залишивши тільки кинджал у руці.
— Що, бійка? — запитав він.
— Та напевне, — відповів Мантулик, нишпорячи рачки у пошуках великої, зручної для кидання каменюки.
Ар’я не вірила очам своїм. Адже вона ненавиділа Мантулика! Чого б це він ставав за неї до смертельного бою?
Стражникові зі зламаним носом все це досі здавалося кумедним.
— Ви, дівчатка, повикидайте камінці та дрючки, поки вас не відшмагали. Спершу треба знати, з якого кінця за меча братися, а тоді вже в бійку лізти.
— Я знаю!
Ар’я не дозволить їм помирати за неї так, як Сиріо. Не дозволить! Пропхавшись через запліт з Голкою в руці, вона стала у стійку водотанцівниці.
Зламаний Ніс вибухнув реготом. Очільник роздивився її згори донизу.
— Прибери залізо, дівчисько, тебе ніхто не чіпає.
— Я не дівчисько! — люто заверещала вона. Як це розуміти? Вони стільки за нею гналися, аби тепер, коли нарешті перестріли, шкірити зуби? — Ви ж приїхали по мене!
— Ми по нього.
Очільник тицьнув тесаком в бік Бичка, який вийшов і став поруч із нею, тримаючи в руці поганенького Праедового меча. Але не слідкувати за Йореном бодай мить — то була велика помилка. За миг ока клинок чорного братчика з’явився коло очільникового борлака.
— А не візьмеш жодного, як не хочеш собі другої усмішки на шию. У тій корчмі сидить ще з півтора десятки братів, як тобі оцих замало. На твоєму місці я б кинув ту дурну сікачку, поклав дупу на свого жирного мерина і хутенько чвалав до міста.
Він сплюнув і дужче тицьнув кінцем меча.
— Чого став? Не барися.
Очільник випростав пальці. Його тесак упав у пилюку.
— А оце ми собі заберемо, — мовив Йорен. — Добра криця на Стіні стане у пригоді.
— Гаразд. Нехай так. Варта! — Золотокирейники вклали зброю в піхви і сіли в сідла. — Ти б, старий, тікав на свою Стіну прожогом. Бо наступного разу на додачу до байстрюкової голови я заберу ще й твою.
— Кращі за тебе вже пробували.
Йорен ляснув площиною меча по крупі коня очільника, і той ринув геть королівським гостинцем. Слідом рушила решта міських вартових.
Коли стражники зникли, Мантулик почав тюгукати, але Йорен розгнівався ще більше, ніж зазвичай.
— Дурень! Гадаєш, він зовсім поїхав? Наступного разу він тут не басуватиме і не пхатиме до рук свою бісову стрічку. Виженіть усіх з лазні, час забиратися геть. Як їхатимемо всю ніч, то може, лишимо між нами кілька зайвих верст.
Він підхопив з землі тесака, якого впустив очільник.
— Кому оце?
— Мені! — верескнув Мантулик.
— Тільки на Аріка здуру не здіймай.
Йорен передав хлопцеві зброю руків’ям уперед і підійшов до Ар’ї, але заговорив з Бичком.
— Ти чомусь дуже потрібен королеві, малий.
Ар’я нічого не розуміла.
— Навіщо він королеві?
Бичок витріщився на неї, суплячи брови.
— А ти їй навіщо? Малий помийний щур, та й годі.
— А ти байстрюк, та й годі! — «А може, лише прикидається байстрюком.» — Як тебе насправді звуть?
— Гендрі, — відповів він, вагаючись, наче не знав достеменно.
— Хто їх розбере, нащо їм один чи другий, — мовив Йорен, — та не матимуть жодного. Сідайте на двох румаків. Як удалині бодай майне золота кирея — щоб мені й оком не змигнули, а вже чвалали до Стіни так, наче вам під хвіст дракон дише. На решту з нас вони чхати хотіли.
— Окрім вас, — заперечила Ар’я. — Той стражник сказав, що хоче стяти вам голову.
— Щодо моєї голови, — буркнув Йорен, — то хай пробує, хоч пупа надірве.
Джон I
— Семе? — неголосно покликав Джон.
У повітрі літав дух паперу, пилюки та незчисленних років. Просто перед ним у темряву тяглися високі дерев’яні полиці, закладені переплетеними у шкіру книжками та кошиками старовинних сувоїв. Крізь ряди та стоси книжок пробивалося слабке жовте сяйво прихованої десь світильні. Джон дмухнув на свічку, яку мав із собою — щоб не піддавати небезпеці відкритого полум’я стільки старого сухого паперу — і рушив до світла вузькими проходами під склепінчастою стелею. Цілком вдягнений у чорне, він здавався тінню серед тіней — темноволосий, сіроокий, з довгим похмурим обличчям. Руки вкривали чорні замшові рукавиці, бо правиця була обпечена, а ліву Джон вдягнув, щоб не почуватися дурнувато у одній.
Семвел Тарлі згорбився над столом у заглибині, зробленій у