Ритуал - Марина та Сергій Дяченко
Він заходив сюди, ведений батьком і дідом. Бранка… Така сама дівчина, як вона, Юта. Може, він і не хотів… Навіть напевно… Проте закони роду…
Юта склалася навпіл і виблювала. Скрипнули, розчиняючись, двері. Ой ні, подумала принцеса. Іди геть.
— Юто? — Арман, стривожений, широко крокував через залу до кам’яного стола. — Що ти тут ро… — і осікся.
Принцеса ледве випросталася. От він іде, а очі такі ясні. І все, як колись… Ґорґулья, вона йому дозволяла до себе торкатися.
Принцеса ледве вгамувала новий напад нудоти.
— Юто?! — він зупинився.
— Як… — вона відкашлялася, повертаючи собі голос, — як це було на смак, Арм-Анне?
Темно-зелені Арманові очі стали аж чорні — так розширилися зіниці.
— Напевно… — Юта облизнула губи, — людське м’ясо дуже поживне… Без прожилків… М’яке…
— Ти з глузду з’їхала? — запитав він уривчасто.
— Подивися, — Ютин палець безвольно тицьнув у напис на камені, — подивися, як цікаво… Твого діда звали Ард-Ір, а татуся — Акр-Анн… І справді, що б ти був за дракон, якби так і не скуштував…
— Замовкни.
— Звичайно… Я не збираюся нічого з тобою з’ясовувати… Будь ласкавий, вийди. Я… бачити тебе не можу.
Арман хотів щось сказати, але не видав ні звуку.
Імена його батька та його діда в устах принцеси звучали майже образливо. Вона стояла перед ним обурена, сповнена жаху й відрази, причому відраза ця перевершувала і жах, і обурення. Вона метала блискавки темними звуженими очима. Вона не бажала, та й не могла зараз його слухати. Встромивши ножа в його давню болючу рану, вона зараз заклопотано прокручувала вістря.
Арман знову відкрив рота, однак не для слова, а для судомного вдиху.
— А ти ніжна, — проговорив він з кривою посмішкою. — Навіть бачити не можеш? Шкода… Доведеться подивитись, дорогенька. Бо я ж іще не вирішив, може, я з’їм і тебе?
Юта відсахнулася. Арман розреготався:
— Авжеж, що б я був за дракон, якби не скуштував… Так-так… М’яке, й без прожилків… Поживне… Молоденьке, цнотливе… Чого ти дивишся, наче скривджена доброчесність? — Він підняв плечі, з яких туго вистрілили перетинчасті крила.
— Ніжне рожеве м’ясо! — ударив по підлозі лускатий хвіст. — Тепле, запашне! Так, принцесо?! — останні слова було важко розібрати, бо зубата паща погано його слухалась.
Ледве зборовши заціпеніння, Юта рвонула. Проскочивши між Арманом та столом, вона залишила на залізному гаку клапоть темного балахона. Услід їй летіли моторошні звуки — як людина, Арман ще міг сміятися, а як дракон — ревів і захлинався полум’ям.
Гаряче повітря вдарило Юті в спину, і кінчики її волосся скрутилися, обпалені.
Багато днів, проведених нею в замку Армана, були присвячені пошукам виходу. Тепер, дрижачи на холодних сходах, Юта вкотре прокручувала в пам’яті розташування кімнат і коридорів. Драконяча Брама годиться для крилатих ящерів, проте має бути інший вихід. Вихід для людей. Ворота.
Вона заплющила очі. А якщо немає? Істотам, що жили в замку, цілком вистачало величезної круглої діри, розташованої високо над морем. А полонянки — полонянкам на волю було зась…
Думай, сказала вона собі. Ти або негайно втечеш, або кинешся з вежі — і не мрій, голубко, що можливий третій вихід. Сама винна, забула про королівську честь, стала з чудовиськом запанібрата… Думай.
Вона сильно замружилась і стисла долонями скроні.
Арман сидів на пласкому камені, знесилено привалившись плечем до рештків корабля, колись викинутого штормом на ці скелі.
Тепер нещасне судно схоже було на обгризений риб’ячий кістяк — круті ребра переділок, судомно випростані щогли, зотлілі ганчірки замість вітрил. Над Армановою головою загрозливо потріскувала висока корма. Він уявив на секунду, як та корма падає, хоронячи його під купою підгнилого дерева… І залишився сидіти.
З моря віяв холодний вітер — надсадний і невпинний, наче зубний біль. Арман втискався в слизькі дошки.
Його звинуватили у вірності традиціям роду. Він сам усе життя прагнув їх дотримуватися — й мучився через свою неспроможність. Чому ж принцесині слова він сприйняв як гірку образу? Чого так марудно, так порожньо й так не хочеться жити? Може, того, що ніколи він не процвітав у промислі й жодного разу не виконав ритуалу? Чи того, що принцеса йому не повірила?
Глухо вдарив мідний дзвін на носі загиблого корабля.
Вони боялися, що він умре малим, услід за своєю матір’ю. Дід підказав вихід — викарбувати ім’я дитини на ритуальному столі, і життєва сила, укладена в камені, допоможе хлопчикові вижити. Потім старий не раз про це шкодував…
Арман вибрався з-під навислої над берегом корми і побрів геть, торкаючись поплямованих лишайником скель.
Коли він відійшов на два десятки кроків, гнила корма протяжно заскрипіла й упала, вивергнувши хмару потруху.
наче провалюєшся в бездонну діру… Вона щосили замружилась і уявила собі Армана-дракона, як він дико регоче, а з пащі сиплються іскри… Уявила, охнула й полетіла вниз.
Море, тихо ляснувши, ковтнуло принцесу, обійняло, стисло, залило вуха й очі, і Юті перехопило дух від раптової холодної ванни — однак іще в повітрі вона почала відчайдушно метеляти руками й ногами, і тому мокра голова її дуже скоро виринула на поверхню.
Одяг обліпив тіло й заважав рухатися. Вода вільно гуляла між підошвами сандалій та Ютиними стопами, і відчуття це було незручне й неприємне. Юта хапала повітря ротом і метушливо гребла долонями перед грудьми.
Море важко дихало — на вдиху принцесу піднімало вгору, і, закинувши голову, вона бачила високе вікно, що світилося червоним. На видиху Юта провалювалася в глибоку яму, і тоді поряд з її обличчям ворушилися водорості — ними, наче бурим килимом, укриті були стіни замку, що йшли на глибину, древні величні стіни, коло підніжжя яких борсалася зараз мокра принцеса.
Треба обігнути замок, але в який бік краще пливти? Юта сьорбнула морської води й закашлялась. Найважче позаду, позаду, позаду. Вона на волі, волі, на свободі. Обігнути замок, вибратись на кам’яну косу, дійти по ній до берега, і нехай він спробує її впіймати в такій темряві… Дістатися до людських поселень — вона знову сьорбнула — і за два-три дні з’явитися додому… Побачити маму, батька — вона гребла з усієї сили і вже трохи просунулася — Май, Вертрану…
Хвиля ліниво хлюпнула й відкинула принцесу на початкову позицію.
Схід сонця застав Юту серед тісно натиканих стрімких скель.
Усю першу половину ночі вона намагалася обігнути замок уплав і добратися до твердої землі. Врешті-решт море її пожаліло й хвиля недбало жбурнула принцесу на вузеньку смужку кам’янистого пляжу, де вона й просиділа другу половину ночі, дрижачи й збираючи рештки сили.
