Сповідь відьом. Тінь ночі - Дебора Харкнесс
— О, бачу, що ти почуваєшся пречудово, — іронічно скривив губи Метью. А потім цьомкнув у лоба. — Я кохаю тебе, моя левице.
— Краще прибережи свої вияви любові на пізніше і дай тітоньці можливість зібратися з духом, — порадив Гелоуглас.
— Чому кожен вважає, ніби має право давати поради, як мені слід поводитися з власною дружиною? — скипів Метью. У його непорушному самовладанні почали з’являтися тріщинки.
— Та хтозна чому, — відповів Гелоуглас примирливим тоном. — Може, тому, що вона нагадує мені бабусю. Ми даємо Філіпу поради вранці, вдень і увечері стосовно того, як втримати її в узді. Та він все одно не слухає.
Чоловіки розосередилися по кімнаті. Позірна довільність їхнього розташування насправді утворила щось на кшталт людського тунелю — широкого біля входу до кімнати і вужчого біля каміна, де сиділи ми з Метью. Поки Джордж та Кіт перші вітатимуть Божого чоловіка та його напарників, Волтер принесе замість гральних костей та манускрипту «Доктора Фауста» примірник «Історії» Геродота. Хоча то й була не Біблія, Рейлі запевнив нас, що вона надасть обстановці належної серйозності та солідності. Кіт почав було протестувати проти такої заміни, але в ту мить почулися кроки й голоси.
П’єр увів до кімнати трьох чоловіків. Один із них так сильно нагадував отого худорлявого молодика, який знімав мірку для моїх черевиків, що я відразу збагнула: то — його батько, Джозеф Бідвел. Почувши, як за ним грюкнули двері, він перелякано сіпнувся й озирнувся. Коли ж його мутні очі знову глянули уперед і побачили перед собою численне зібрання, яке чекало на їхню депутацію, він підстрибнув іще раз. Волтер, займаючи стратегічно важливу позицію посередині кімнати разом із Хенкоком та Генрі, проігнорував нервового чоботаря і кинув презирливий погляд на чоловіка в брудній рясі.
— Що привело вас сюди в такий вечір, пане Денфорт? — суворо спитав Рейлі.
— Моє шанування серу Волтеру, — сказав Денфорт і поклонився, а потім зняв з голови шапку й став знервовано крутити її у руках. У цю мить він помітив графа Нортумберлендського. — Здрастуйте, мій володарю! Я й не знав, що ви досі поміж нас.
— Ви чогось хотіли? — з підкресленою чемністю поцікавився Метью. Він так і лишився сидіти, розслаблено випроставши ноги.
— Моє шанування й вам, володарю Ройдон. — Денфорт іще раз вклонився, цього разу в наш бік. Він кинув на мене зацікавлений погляд, але його враз охопив страх, і священик втупився очима у свою шапку. — Останнім часом ми не бачили вас ані в церкві, ані у місті. Бідвел подумав, що ви занедужали.
Бідвел знервовано завовтузився й засовав ногами. При цьому його старі шкіряні черевики жалібно заскрипіли, і до їхнього скигління легені старого додали своє хрипке дихання та гавкаючий кашель. Горло його прикривав пожмаканий рюш, що ворушився від кожного подиху. Складчастий грубий льон, з якого був пошитий той рюш, був явно вкрай незручний, а масна пляма на щоці чоботаря свідчила, що він щойно повечеряв.
— Так, у Честері я занедужав, але з Божою поміччю та завдяки турботам моєї дружини хвороба минулася. — Метью простягнув руку й торкнувся моєї руки з ніжністю вдячного чоловіка. — Мій лікар наполіг, щоб мене підстригли й поголили, аби хвороба швидше пішла геть, але саме завдяки прохолодним ваннам, які порадила мені приймати Діана, я одужав так швидко.
— Дружина? — ледь чутно перепитав Денфорт. — А вдовиця Бітон не сказала мені, що…
— Я не ділюся подробицями свого приватного життя з неосвіченими й темними жінками, — різко відказав Метью.
Бідвел чхнув. Метью пильно поглянув на нього — спочатку з тривогою, а потім з ретельно напущеним на себе виглядом зростаючого розуміння. Цього вечора мені судилося дізнатися про свого чоловіка багато нового, включно з тим, що він виявився напрочуд гарним актором.
— Ага, значить, ви прийшли сюди просити Діану вилікувати Бідвела, — з удаваним жалем у голосі сказав Метью. — Ще б пак — скільки ходить дурних чуток! Новина про здібності моєї дружини вже ходить від хати до хати?
У цю історичну добу медичні знання були небезпечно близькими до знань, якими володіли відьми. Невже Метью збирався втягнути мене в халепу?
Бідвел хотів було щось відповісти, але тільки й зміг, що похитати головою і щось незрозуміло буркнути.
— Якщо ви тут не для лікування, то, мабуть, для того, щоб віддати Діані вже готові черевики. — Метью з любов’ю поглянув на мене, а потім перевів погляд на священика. — Як ви, напевне, вже чули, усі пожитки моєї дружини були втрачені під час подорожі, пане Денфорт. — Метью знову переключив увагу на чоботаря, і нотка докору заповзла до його голосу. — Знаю, ви — людина зайнята, але, сподіваюся, що ви принаймні скінчили виготовлення шаблонів. Цього тижня Діана збирається піти до церкви, а стежину до ризниці часто заливає водою. Комусь давно пора цим зайнятися.
Відтоді як Метью заговорив, груди Іффлі розпирало від обурення. Насамкінець йому вже несила стало терпіти.
— Бідвел дійсно приніс черевики, за які ви заплатили гроші, але ми тут не для того, щоб просити допомоги у вашої дружини чи перейматися такими дурницями, як шаблони та калюжі! — Із цими словами Іффлі драматичним жестом поправив було накидку на стегнах, але цей жест, задуманий як вияв почуття гідності, лише підкреслив схожість цього чоловіка з промоклим пацюком, бо він мав гострий довгий ніс та маленькі, мов намистини, очиці. — Скажіть їй, пане Денфорт.
Преподобний Денфорт мав такий вигляд, наче ладен був краще у пеклі горіти, аніж постати в домі Метью Ройдона перед його дружиною.
— Нумо, скажіть, — підштовхнув його Іффлі.
— Останнім часом часто звучали звинувачення… — більше Денфорт не зміг сказати нічого, бо Волтер, Генрі та Хенкок усі як один напустилися на нього.
— Якщо ви прийшли сюди, щоб висловлювати звинувачення, пане, то можете адресувати їх мені або його світлості, — відрізав Волтер.
— Або мені, — озвався Джордж. — Я добре знаюся
