Чвара королів - Джордж Мартін

— Я знаю ті двері. Їх стережуть незгірш решти.

— То й що? Ти ж мечі не забудеш?

— Я навіть не сказав, що прийду.

— Не сказав. Але якщо прийдеш, то мечі не забудеш?

Він насупився, але зрештою відповів:

— Та мабуть. Не забуду.

Ар’я увійшла до Башти Гори-Король тим самим шляхом, як вийшла, і почала скрадатися гвинтовими сходами, дослухаючись до кроків. У своїй келії вона роздягнулася голяка і почала ретельно вбиратися у дорогу: в два шари спіднього, теплі панчохи, найчистішу свою сорочку — ліберію князя Болтона з нашитою на грудях оббілованою людиною Жахокрому. Ар’я міцно зашнурувала черевики, накинулася вовняним кобеняком і зав’язала його під горлом. А тоді рушила сходами тихо, як тінь. Коло світлиці князя вона зупинилася, прислухалася, а коли почула тільки тишу, то повільно прочинила двері.

Мапа з овечого пергамену лежала на столі коло решток вечері князя Болтона. Ар’я щільно згорнула її та запхала під пас. Кинджал теж був на столі; вона взяла і його — на випадок, якщо Гендрі втратить мужність.

Коли Ар’я прослизнула до темної стайні, якась коняка тихенько заіржала. Стайнярі усі спали; вона копнула одного носаком і повторила кілька разів, поки той не сів і не спитав спросоння:

— Га? Чого треба?

— Князь Болтон наказує засідлати в дорогу трьох коней.

Хлопець став на ноги, витрусив солому з волосся.

— Що, посеред ночі? Коней? — Він блимнув очима на знак в неї на грудях. — Нащо йому коні, коли темно?

— Князь Болтон не має звички сперечатися з зухвалою челяддю. — Ар’я схрестила руки на грудях.

Стайняр знову глянув на оббіловану людину і, здається, згадав, що вона означає.

— Кажеш, трьох?

— Один-два-три. Мисливських. Швидких та міцних.

Ар’я допомогла йому з сідлами та вуздечками, щоб не будити інших. Вона хотіла б сподіватися, що хлопця не покарають з-за неї. Але розуміла, що кари тому не уникнути.

Вивести коней через замок виявилося найскладніше. Вона трималася у тіні зовнішнього муру, де могла; вартові на мурах мали б дивитися просто згори униз, щоб хоч щось помітити. «А якщо й помітять, то що? Я чашниця самого князя.»

Стояла холодна та вогка осіння ніч. З заходу налітали хмари, ховаючи зірки. Плакуча Башта жалібно лементувала з кожним поривом вітру. В повітрі пахло дощем. Ар’я не була певна, добре це чи погано для їхньої втечі.

Ніхто її не побачив, і вона нікого не побачила, якщо не рахувати сіро-білого кота, що пробирався верхом стіни божегаю. Кіт спинився і засичав на неї, а вона пригадала Червоний Дитинець, батька і Сиріо Фореля.

— Я б тебе упіймала, котику, якби мала час, — тихо мовила вона до кота, — але мушу йти.

Кіт знову засичав і утік.

Башта Привидів з усіх п’яти велетенських башт Гаренголу була найгірше зруйнована. Вона стояла темна і всіма покинута коло розсипаних решток септу, куди вже триста років ходили молитися самі тільки щури. Саме там вона спинилася чекати на Гендрі та Мантулика і чекала доволі довго, як їй здалося. Коні потроху щипали зілля, що росло між битого каміння, а хмари тим часом ковтали останні зірки. Щоб чимось зайняти руки, Ар’я вийняла кинджала і нагострила його. Довгими рівними рухами, як учив Сиріо Форель. Шурхання дещо її заспокоїло.

Ар’я почула наближення хлопців задовго до того, як побачила. Мантулик важко дихав, а одного разу спіткнувся у темряві, подряпав литку і вилаявся так гучно, що мав би збудити пів-Гаренголу. Гендрі рухався тихіше, але мечі, які він ніс, брязкали на кожному кроці.

— Осьде я, — стала перед ними Ар’я. — Тихше, бо вас почують.

Хлопці обережно пробралися між розкиданих каменів. Гендрі під кобеняком мав на собі змащену кольчугу, а за спину закинув ковальського молота. Мантулик визирнув своєю червоною мармизою з-під каптура; у правій руці він ніс торбу хліба, а під лівою пахвою — велике кружало сиру.

— На тих дверях стоїть вартовий, — тихо сказав Гендрі. — Я ж тобі казав, що він там буде.

— Лишайтеся тут з кіньми, — наказала Ар’я. — А я про нього подбаю. Коли покличу, хутко біжіть до мене.

Гендрі кивнув, а Мантулик сказав:

— Пугукни совою, коли захочеш, щоб ми прийшли.

— Я не сова, — відповіла Ар’я. — Я вовчиця. Я завию.

Залишивши їх позаду, вона прослизнула у тіні Башти Привидів — хутко, щоб перегнати свій страх. Їй здавалося, що поруч з нею ідуть Сиріо Форель, Йорен, Якен Ха-Гар і Джон Сніговій. Вона не мала при собі меча, якого приніс Гендрі. Поки що їй краще стане в пригоді кинджал — доброї роботи, дуже гострий. Потерна, до якої вона йшла, була найменшим виходом з Гаренголу — вузькі двері товстого дуба, набиті залізними гвіздками і врізані у кут муру під захисною баштою. Двері охороняв один вартовий, але Ар’я знала, що в башті теж повинні стояти на чатах, а мурами має ходити ще сторожа. Хай що станеться, вона мусить лишатися тихою, мов тінь. Вартовий не повинен навіть писнути.

Між тим починали падати перші рідкі краплі дощу. Одна покропила їй чоло і повільно стекла носом. Ар’я навіть не пробувала ховатися, а пішла просто до стражника, наче прислана самим князем Болтоном. Він дивився на неї цікавим оком, немовби питаючи, що тут робить малий джура о цій годині ночі. Наблизившись, Ар’я побачила, що то північанин, дуже високий та тонкий, загорнутий у подертого кожуха. Погано. Вона могла б одурити когось із фреївських вояків або Хвацького Компанійця, але люди Жахокрому служили Рузові Болтону все життя і знали його краще, ніж вона. «Якщо я скажу йому, що є Ар’єю Старк, і накажу відступити…» Ні, так не можна. То був північанин, але не з Зимосічі. Він служив Рузові Болтону.

Діставшись вартового, вона розчахнула кобеняка, щоб той побачив оббіловану людину на грудях.

— Мене прислав князь Болтон.

— О цій порі? Якого дідька?

Ар’я бачила блиск криці під хутром і вагалася, чи стане їй сили пробити кольчугу вістрям кинджала. «Горло! Треба різати горло, але ж він такий високий, я не дістану.» Якусь мить вона не знала, що сказати, і знову відчула себе маленькою зляканою дівчинкою, а дощ на обличчі здався їй безпорадними сльозами.

— Їхня вельможність наказали дати усім вартовим по срібняку за добру службу. — Слова раптом прийшли самі, наче нізвідки.

— По срібняку,