Тринадцята казка - Діана Сеттерфілд
Шокована усвідомленням цього факту, Хазяйка аж заклякла у дверях. І, як це інколи трапляється, одне осяяння потягло за собою друге. Раптом на камінній полиці задзвонив годинник, і його засклений механізм випустив із клітки маленьку пташку, яка мала зробити коло й повернутися до клітки з іншого боку. Як тільки дівчата почули перший удар, вони відразу ж поглянули на годинник. Дві пари широко розкритих очей спостерігали, не кліпаючи, за пташкою, яка поволі рухалася всередині пристрою: крильцями вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз.
І не було нічого аж занадто холодного чи нелюдськи жорстокого в їхніх поглядах. Зазвичай саме так діти і спостерігають за неживими рухомими предметами. Але Хазяйку ці погляди пробрали аж до кісток. Їй стало лячно. Саме так двійнята дивилися й на неї, коли вона докоряла їм, умовляла їх або ж лаяла.
«Вони і близько не усвідомлюють, що я — жива істота, — подумалось їй. — Вони не розуміють, що є ще хтось живий, окрім них».
Треба віддати належне доброті місіс Дюн: вона не визнала дівчат огидними й жорстокими. Вона їх пожаліла. «Вони, мабуть, такі самотні! Дуже-дуже самотні».
А потім обернулася та почовгала собі геть від дверей.
Після болісних роздумів місіс Дюн нарешті — як їй здалося — збагнула причину такого ставлення дівчат до навколишнього світу. Адже вони двійнята! Завжди разом. Завжди удвох. Якщо в їхньому світі вважалося нормальним бути вдвох, то що ж тоді ці створіння могли думати про інших людей, які ходять не парами, а поодинці?.. «Напевне, вони дивляться на нас як на половинки», — міркувала Хазяйка. І тут їй пригадалося слово, яке спершу видалося дивним: воно позначало людей, що втратили якусь частину тіла. Ампутовані. «Ось хто ми для них — ампутовані».
«Це що, нормально? Ні, ненормально. Ці дівчата ніколи не були й не будуть нормальними. Але, — спробувала місіс Дюн переконати себе, — коли вже так сталося, що вони двійнята, то, напевне, їхня відмінність від інших є абсолютно природною».
Того дня Хазяйка переглянула свої сподівання і своє ставлення до дівчат. Регулярне харчування, регулярне купання, церква щонеділі — усе це пішло коту під хвіст. Тепер залишився один клопіт: уберегти двійнят від лиха.
Ясна річ, що всі ампутовані пристрасно прагнуть поновити повноцінний стан подвійності. Звичайні люди, не двійнята, шукають собі вірного друга, заводять собі коханок і коханців, одружуються, врешті-решт. Болісно переживаючи свою незавершеність, вони дуже хочуть стати половинкою пари. І Хазяйка в цьому нічим не відрізнялася від інших. Вона теж мала свою половину. І звали цю половину Джон Діґ, тобто Джон-копач.
Вони не були парою в традиційному розумінні цього слова. Вони не були одружені; вони навіть не були коханцями. На кільканадцять років старша, місіс Дюн була замолодою для названої матері Діґа, але застарою для дружини. Коли вони зустріли одне одного, Хазяйка була вже в тому віці, коли про заміжжя думати не заведено. Він, мужчина у повному розквіті сил, мав наміри оженитися, та якось так вийшло, що ці наміри так і залишилися намірами. Крім того, призвичаївшись працювати разом із Хазяйкою, пити з нею вранці чай і щодня разом вечеряти в кухні, Джон-копач мало-помалу втратив бажання шукати товариства молодих жінок. Якби Хазяйка й садівник мислили ширше, вони б, може, й могли переступити через стереотипи й відверто визнати свої почуття. А почуття їхні були нічим іншим, як справжньою, великою любов’ю, такою, що ґрунтується на великій повазі одне до одного. В інші часи, в інших суспільних умовах він міг би попросити її руки, і вона б відповіла «так». Уявімо собі: у п’ятницю, після традиційної вечері вдвох — смаженої риби та яблучного пирога із солодким кремом — він бере її за руку (або вона — його), і вони йдуть разом, сором’язливо й мовчки, до одного ліжка… Ні, ця ідея ніколи не спадала їм на думку. Літні подружні пари часто насолоджуються ніжною дружбою, яка чекає на щасливців на зворотному боці палкої пристрасті; таку дружбу плекали між собою і Хазяйка із садівником, хоча самої пристрасті їм так ніколи й не довелося пізнати.
Його звали Джон Діґ, хоча для незнайомців він був Джон Діґенс. Ніколи не відзначаючись великою любов’ю до писанини (його шкільні роки давно проминули і проминули досить швидко, бо вчився він недовго), Джон призвичаївся обходитися без трьох останніх літер свого прізвища — задля економії часу. А перші три видалися йому вельми підхожими: вони значно промовистіше, ніж повне прізвище, свідчили про його фах[3]. Тож він почав підписуватися Джон Діґ, а для дітлахів став просто Джоном-копачем.
Садівник був колоритною особистістю: блакитні очі, схожі на підсвічену сонцем блакитну смальту, сиве волосся, яке росло на маківці сторчма, наче порість, що тягнеться до сонця, і щоки, які яскраво рожевіли від натуги, коли він копав. Ніхто не вмів скопати землі так, як Джон. Він мав свою особливу методику садівництва й городництва, що ґрунтувалася на фазах місяця: рослини він висаджував тоді, коли місяць прибував, і увесь час вимірював місячними циклами. Вечорами Джон сидів, схилившись над числовими таблицями, вираховуючи найкращий час для всякої городини. Так садівникували його прадід, його дід і його батько. У родині зберігали й примножували знання та досвід.
Предки Джона-копача завжди були в Енджелфілді садівниками. У старі добрі часи, коли в маєтку був старший садівник і семеро помічників, прадід Джона викорчував під вікном самшитовий живопліт і для економії нарізав з нього сотні пагінців кілька дюймів завдовжки кожен. Спочатку він підростив їх у розсаднику, а коли вони досягли заввишки десятьох дюймів, посадив у парку. Деякі він потім обрізáв, надаючи їм форми низьких, гостроверхих парканів, іншим дозволяв буйно розростатися, а коли вони ставали достатньо широкими, своїми ножицями підстригав ці зарості так, що вони ставали схожими на кулі. Прадід бачив, що деякі рослини буквально
